Касетний боєприпас — це контейнер, усередині якого розміщені десятки або сотні дрібних вибухових елементів — суббоєприпасів. Під час розкриття на певній висоті або в розрахунковій точці траєкторії вони розлітаються віялом, покриваючи територію розміром із кілька футбольних полів і уражаючи все живе та техніку в зоні дії. Головна особливість цієї зброї — поєднання миттєвої вогневої потужності з довгостроковою загрозою: значна частина суббоєприпасів не вибухає одразу й залишається лежати, перетворюючись на саморобні міни, які продовжують вбивати й калічити роки та десятиліття потому.
У сучасних конфліктах, особливо під час війни в Україні з 2022 року, касетні боєприпаси продемонстрували свою тактичну цінність для придушення живої сили та бронетехніки на великих площах, але водночас виявили катастрофічні гуманітарні наслідки. Понад 1200 зареєстрованих смертей серед цивільних в Україні пов’язані саме з цим типом зброї, а нерозірвані елементи створюють проблеми для сільського господарства, інфраструктури та повсякденного життя на десятиліття вперед. Міжнародна спільнота розділилася: понад 110 держав приєдналися до повної заборони, тоді як великі військові держави продовжують удосконалювати й застосовувати такі системи.
Розуміння технічної будови, еволюції конструкції, реальних прикладів застосування та балансу між військовою ефективністю й ціною для мирного населення дозволяє глибше оцінити місце цієї зброї в сьогоднішніх і майбутніх конфліктах.
Що являє собою касетний боєприпас і принцип його дії
В основі касетного боєприпасу лежить ідея концентрації руйнівної сили на великій площі замість точкового удару. Корпус — це міцний контейнер або касета, яку доставляють авіацією, артилерійським снарядом, реактивною системою залпового вогню або ракетою. Усередині розміщуються від десятків до сотень суббоєприпасів — маленьких бомб, гранат або мін із власними вибуховими механізмами.
Розкриття відбувається за командою дистанційного вибухового механізму, таймера або на заданій висоті. Суббоєприпаси виштовхуються вишибним зарядом або піротехнічними патронами, стабілізуються обертанням чи невеликими парашутиками й падають на землю. Багато моделей двоцільові: кумулятивна лійка пробиває броню, а осколкова оболонка уражає живу силу. Зона покриття однієї касети може сягати кількох гектарів, що робить зброю особливо ефективною проти розосереджених цілей — колон техніки, окопів, складів або скупчень солдатів.
Неспрацювання відбувається з багатьох причин: неправильний кут падіння, м’який ґрунт, густа рослинність, старіння вибухового механізму або заводський брак. У реальних умовах частка неспрацьованих елементів варіюється від кількох відсотків у сучасних західних зразках до 20–40 % у старих радянських і російських типах. Ці «сплячі» суббоєприпаси лежать роками, реагуючи на найменше доторкання, і саме вони перетворюють колишні поля боїв на заборонені зони для фермерів, дітей і відновлювальних робіт.
Від «бомби-метелика» Другої світової до сучасних систем: історія розвитку
Перші касетні боєприпаси з’явилися ще під час Другої світової війни. Німецька SD-2, відома як «бомба-метелик», мала характерні крильця, які під час падіння розкручувалися й зводили вибуховий механізм. Ці невеликі пристрої скидали контейнерами й розсіювали над цілями, створюючи щільне поле ураження. Ідею швидко перейняли інші країни.
Масштабне застосування почалося в 1960–1970-х роках під час війни у В’єтнамі та «секретної війни» в Лаосі. Американська авіація скинула там понад 260 мільйонів суббоєприпасів. За оцінками, близько 30 % із них не вибухнули одразу — це десятки мільйонів небезпечних «іграшок», які й досі вбивають і калічать лаоських селян і дітей. Лаос і досі вважається однією з найбільш забруднених країн світу за кількістю нерозірваних боєприпасів на душу населення. Розмінування триває повільно, вручну й за допомогою техніки, але повне очищення займе ще десятиліття.
У наступні роки касетні боєприпаси застосовували в Афганістані, Іраку, Югославії, Чечні, Грузії, Сирії та Лівії. Радянський Союз і Росія використовували їх в Афганістані, Чечні (зокрема під час штурму Шалі), а пізніше — в Сирії та з перших днів повномасштабного вторгнення в Україну. Кожен новий конфлікт додавав нові дані про довгострокові наслідки: занедбані поля, зруйновані дороги, покалічені життя.
Різноманіття типів і технічні особливості
Касетні боєприпаси класифікують за способом доставки та призначенням суббоєприпасів. Авіаційні бомбові касети (російські РБК-250 і РБК-500) скидаються з літаків і розкриваються в повітрі. Артилерійські снаряди калібру 155 мм (американські M483 і M864 серії DPICM) вистрілюються з гаубиць і несуть до 88 суббоєприпасів M77. Реактивні системи залпового вогню — російські «Ураган», «Смерч» і «Торнадо-С» — доставляють касетні бойові частини з 30–72 елементами. Є й ракетні варіанти, наприклад для комплексів «Точка-У».
Ось порівняння ключових характеристик кількох поширених типів:
| Тип / Модель | Платформа доставки | Кількість суббоєприпасів | Приблизний зона ураження | Орієнтовний % неспрацювання |
|---|---|---|---|---|
| РБК-500 (Росія) | Авіація | до 60 і більше | кілька гектарів | 10–30 % (старі партії) |
| M864 DPICM (США) | 155-мм артилерія | 88 (M77) | до 1–2 га | заявлено <2,35 %, реально 5–14 % |
| 9М27К / 9М55К (Росія) | РСЗВ «Ураган» / «Смерч» | 30–72 | до кількох га | 15–40 % |
| 9Н123К (Росія) | Ракета «Точка-У» | 50+ | велика площа | високий (старі запаси) |
Сучасні розробки прагнуть зменшити частку неспрацювань завдяки самознищувачам і вдосконаленим вибуховим механізмам, проте повністю усунути проблему досі не вдалося. Фактори довкілля — дощ, бруд, дерева — часто зводять нанівець лабораторні показники.
Нерозірвані суббоєприпаси — це не просто «втрачені» боєприпаси, а прихована міна сповільненої дії, яка може спрацювати через 10, 20 або 30 років, коли на полі вже пасуться корови чи граються діти.
Військова ефективність і гуманітарна ціна
З військової точки зору касетний боєприпас дає очевидні переваги. Він дозволяє швидко й відносно дешево накрити велику площу, придушити окопи, знищити скупчення техніки та живої сили, створити зони заборони доступу. В обороні та під час відбиття наступів така «вогнева завіса» іноді виявляється ефективнішою за точкові високоточні удари, особливо коли противник розосереджений або використовує мінні поля.
Проте ціна виявляється непропорційно високою. У більшості задокументованих конфліктів значна частка жертв серед цивільних припадає саме на касетні боєприпаси. Нерозірвані елементи блокують сільськогосподарські угіддя, заважають відновленню доріг, ліній електропередач і шкіл. Розмінування потребує спеціальної підготовки, коштує дорого й займає роки. У Лаосі й досі щороку реєструють нові жертви серед мирного населення — фермерів, які збирають металобрухт, або дітей, які сприймають яскраві «метелики» за іграшки.
В Україні ситуація повторює знайомий сценарій. Тисячі нерозірваних суббоєприпасів уже лежать на полях і в населених пунктах. Навіть після завершення активних бойових дій країні доведеться провести багаторічну й коштовну роботу з очищення територій, порівнянну з тією, що ведеться в Лаосі чи на Балканах.
Міжнародне право: Конвенція щодо касетних боєприпасів 2008 року
У 2008 році в Дубліні ухвалили Конвенцію щодо касетних боєприпасів — першу всеосяжну міжнародну угоду, яка забороняє застосування, виробництво, накопичення та передачу цієї зброї для держав-учасниць. Конвенція зобов’язує знищити всі наявні запаси протягом восьми років (з можливістю продовження), провести розмінування забруднених територій у десятирічний строк і надавати всебічну допомогу жертвам — медичну, реабілітаційну, психологічну та соціально-економічну.
Станом на 2026 рік Конвенцію ратифікували понад 110 держав. Третя оглядова конференція відбудеться у вересні 2026 року у В’єнтьяні (Лаос) — країні, яка найбільше постраждала від касетних боєприпасів у XX столітті. Однак ключові виробники й користувачі — Росія, США, Китай, Індія, Ізраїль, Пакистан та низка інших — до договору не приєдналися. Деякі з них заявляють про перехід на «надійніші» моделі з низьким відсотком неспрацювань, але повної заборони на застосування досі не запровадили.
Конвенція не просто забороняє зброю — вона створює правову й моральну рамку, у якій застосування касетних боєприпасів розглядається як порушення міжнародного гуманітарного права, навіть якщо формально країна не є учасницею договору.
Застосування у війні в Україні 2022–2026 років
З перших днів повномасштабного вторгнення російські війська активно використовували касетні боєприпаси різних типів: реактивні снаряди «Ураган», «Смерч» і «Торнадо-С», ракети «Точка-У», авіаційні касети РБК. Удари завдавали по Харкову, Миколаєву, Чернігову, Вугледару та багатьом іншим населеним пунктам. Правозахисні організації та ООН зафіксували сотні випадків застосування по цивільних об’єктах — лікарнях, школах, житлових кварталах. До середини 2025 року кількість зареєстрованих жертв серед мирних жителів від касетних боєприпасів перевищила 1200 осіб.
Україна, своєю чергою, отримала від США в липні 2023 року партію 155-мм снарядів DPICM. Американська сторона наголошувала на низькому (за їхніми даними) відсотку неспрацювань і ефективності проти російських позицій. Українські військові справді застосовували ці боєприпаси для придушення артилерії та наступальних підрозділів. Однак навіть відносно «чисті» західні зразки залишають після себе нерозірвані елементи, погіршуючи й без того важку ситуацію з вибухонебезпечними залишками війни на всій території країни.
Обидва учасники конфлікту продовжували використовувати касетні боєприпаси й у 2024–2025 роках. Це створює для України довгострокову проблему, порівнянну з тією, яку десятиліттями вирішує Лаос: мільйони гектарів потенційно небезпечних земель, потреба в масштабному розмінуванні та постійний ризик для цивільного населення.
Довгострокові наслідки та виклики розмінування
Головний парадокс касетних боєприпасів полягає в тому, що їхня «ефективність» на полі бою обертається десятиліттями страждань після закінчення війни. У Лаосі й досі щороку реєструють нові жертви — люди підриваються на суббоєприпасах 50–60-річної давнини. В Україні цей рахунок уже пішов на тисячі й зростатиме ще довго після припинення вогню.
Розмінування — це не лише технічне, а й гуманітарне, економічне та соціальне завдання. Воно потребує спеціального обладнання, навчених саперів, міжнародної допомоги та величезних фінансових витрат. Навіть за сучасного рівня технологій процес займає роки й десятиліття. При цьому кожен очищений гектар повертає людям можливість безпечно жити, працювати й обробляти землю.
Майбутнє касетних боєприпасів залишається предметом дискусій. З одного боку, з’являються точніші й «надійніші» варіанти із самознищувачами. З іншого — саме існування такої зброї суперечить тенденції до мінімізації супутньої шкоди цивільному населенню. Третя оглядова конференція Конвенції в 2026 році в Лаосі стане важливою платформою для обговорення подальших кроків щодо універсалізації заборони та посилення допомоги постраждалим країнам.
Касетний боєприпас залишається одним із найбільш суперечливих видів звичайних озброєнь: потужним інструментом на війні та важкою спадщиною для миру. Його історія — це історія технологічного прогресу, військових розрахунків і людської ціни, яку продовжують платити покоління потому.
