Оперативно-тактичний ракетний комплекс «Грім» (відомий також як «Грім-2», «Сапсан» або Hrim-2) — українська розробка твердопаливної балістичної ракети, здатної вражати цілі на дальності від 50 до 500 кілометрів залежно від модифікації. Комплекс створювався конструкторським бюро «Південне» як засіб неядерного стримування та заміни застарілих радянських систем «Точка-У». До 2026 року система пройшла шлях від експортного проєкту до серійного виробництва та обмеженого бойового застосування, ставши одним із ключових елементів дальнього удару Збройних сил України.
Розробка стартувала ще в 1990-ті роки, отримала іноземне фінансування, пережила зупинки й відновлення, а після 2022 року прискорилася завдяки внутрішній потребі та зовнішній підтримці. Сьогодні «Грім» поєднує мобільність самохідної пускової установки на шасі 10×10, важку бойову частину масою близько 480 кг і швидкість понад 5 Махів, що значно ускладнює перехоплення для багатьох систем ППО.
Історія створення та ключові етапи
Ідея власного оперативно-тактичного комплексу з’явилася в Дніпропетровську майже одразу після розпаду СРСР. У 1994 році інженери КБ «Південне» почали опрацьовувати ракету з дальністю до 500 км, щоб замінити «Точку-У» і «Скад». Первинний проєкт називався «Борисфен», однак через хронічне недофінансування та організаційні проблеми роботи фактично зупинилися.
У 2006–2007 роках за підтримки тодішнього керівництва країни проєкт відродили під шифром «Сапсан». Виділили близько 12 мільйонів доларів, узгодили тактико-технічне завдання. Проте вже 2013 року фінансування знову згорнули. Тоді ж конструктори запропонували експортний варіант під назвою «Грім» зі штучно обмеженою дальністю 280 км, щоб відповідати режиму контролю ракетних технологій.
У 2013–2016 роках основний імпульс надала Саудівська Аравія. За відкритими даними, іноземний замовник вклав близько 40 мільйонів доларів. Павлоградський хімічний завод і КБ «Південне» розпочали активну роботу над твердопаливним двигуном, головками самонаведення та самохідною пусковою установкою. У 2016–2018 роках з’явилися макети, пройшли випробування двигуна, а в серпні 2018-го ходовий зразок пускової установки продемонстрували на параді в Києві.
До 2019 року дослідні зразки були готові до випробувань як для українських, так і для саудівських потреб. Після 2022 року проєкт отримав новий пріоритет. У серпні 2022-го уклали перший державний контракт. У 2024–2025 роках пройшли успішні льотні випробування, у червні 2025-го оголосили про початок серійного виробництва, а в грудні того ж року офіційно підтвердили бойове застосування. До середини 2026 року тривають доопрацювання точності та зниження вартості ракети приблизно на 30 відсотків.
Конструкція та технічні характеристики
Серце комплексу — одноступенева твердопаливна балістична ракета завдовжки близько 7,2 метра. У транспортно-пусковому контейнері вона важить приблизно 3,5 тонни. Діаметр корпусу варіюється: близько 600 мм в експортній версії та до 900 мм у варіанті для Збройних сил України, що дає змогу збільшити запас палива та дальність.
Двигун розвиває тягу близько 17 500 кгс і розганяє ракету до швидкості 5–6 Махів на активній ділянці. Бойова частина масою 480–500 кг може бути моноблочною осколково-фугасною, проникаючою або касетною. Площа ураження при осколково-фугасному спорядженні перевищує 10 000 квадратних метрів, при касетному — 2–3 гектари.
Система управління комбінована: інерціальна з корекцією за супутниковими сигналами, плюс можливість встановлення оптико-електронної, інфрачервоної або радіолокаційної головки самонаведення. Старт — «мінометний» із контейнера. Пускова установка на п’ятивісному шасі високої прохідності (формула 10×10) несе одразу дві ракети. Двигун Deutz потужністю близько 600 к.с. забезпечує швидкість до 90 км/год і добру прохідність. Екіпаж — три особи, час підготовки до пуску вимірюється хвилинами.
Мінімальна дальність — 50 км. Експортний варіант обмежений 280 км, вітчизняний розрахований на 300–500 км (окремі оцінки сягають 700 км після доопрацювань). Ракета здатна виконувати маневри на траєкторії, що ускладнює роботу засобів протиракетної оборони.
| Параметр | Експортна версія | Версія для ЗСУ |
|---|---|---|
| Дальність | до 280 км | 300–500 км |
| Маса бойової частини | близько 480 кг | 480–500 кг |
| Швидкість | до 5–6 Махів | до 5,2–6 Махів |
| Кількість ракет на ПУ | 2 | 2 |
Дані зібрано за відкритими матеріалами КБ «Південне» та повідомленнями українських і міжнародних джерел (ru.wikipedia.org, defence-industry.eu).
Модифікації та можливості застосування
Базовий «Грім» орієнтований на оперативно-тактичну глибину до 280 км: батареї ЗРК, командні пункти, аеродроми, склади. «Грім-М» — тактичний варіант із дальністю близько 100 км. «Грім-2» / «Сапсан» — основна сучасна версія з двома ракетами на одній машині та можливістю збільшення дальності.
Комплекс призначений для ураження стаціонарних поодиноких і групових цілей. Висока швидкість і маневреність дають змогу долати багато ешелонів ППО. За заявами української сторони, точність після доопрацювань 2025–2026 років суттєво зросла. У практиці аналізу подібних систем видно, що поєднання важкої боєголовки та мобільності дає серйозну перевагу під час ударів по логістичних вузлах і штабах.
Станом на 2026 рік система перебуває в серійному виробництві. Офіційно підтверджено бойове застосування з травня 2025 року. Російська сторона неодноразово заявляла про перехоплення та удари по виробничих потужностях, проте незалежні дані вказують на продовження програми.
Порівняння з аналогами та практичні нюанси
За масогабаритними характеристиками та концепцією «Грім-2» часто порівнюють із російським «Іскандером». Обидва — мобільні комплекси з двома ракетами, високою швидкістю та можливістю маневрування. Українська ракета несе порівнянну або трохи важчу бойову частину, ніж деякі версії ATACMS, і при цьому є повністю вітчизняною за ключовими компонентами.
Головні обмеження — масштаби виробництва та вразливість заводів (особливо Павлоградського хімічного). Проте до літа 2026 року комплекс уже застосовується, а доопрацювання спрямовані на зниження вартості та підвищення точності. Це дає змогу поступово нарощувати кількість пусків і зменшувати залежність від іноземних постачань.
Жвавий інтерес до комплексу пояснюється просто: він дає можливість завдавати ударів на оперативну глибину власними силами. Історія «Грому» — це історія довгої боротьби інженерів із недофінансуванням, бюрократією та зовнішнім тиском, яка до середини 2020-х нарешті вийшла на практичний етап.
