Полонені РФ — це не абстрактна цифра в зведеннях і не розмінна монета в дипломатичних торгах. За кожним із них стоїть конкретна людина: контрактник із сибірського селища, мобілізований із заводської прохідної чи найманець, якого заманили високими виплатами. Станом на початок 2026 року через український полон пройшло понад десять тисяч російських військовослужбовців. Це дані проєкту «Хочу жити», який веде системний облік із 2022 року. У неповному 2025-му в полон здалося більше людей, ніж за попередні два роки разом узяті, — в середньому 60–90 осіб щотижня, з піками до кількох сотень в окремі періоди.
Більшість полонених — рядові та сержанти, 76 % служили за контрактом, 19 % — мобілізовані. Майже 40 % мали судимості ще до війни, більше третини були безробітними, лише 7 % мали вищу освіту. Багато зізнавалися згодом, що їх обманули щодо цілей «спецоперації» або просто не залишили вибору. Серед них трапляються й громадяни інших країн — майже 7 % від загальної кількості, вихідці з понад сорока держав.
Українська сторона стверджує, що дотримується Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими. У таборах, за офіційними заявами, діє триразове харчування, медична допомога, можливість телефонувати рідним і зустрічі з представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста. Деякі табори навіть відкривали для журналістів, щоб продемонструвати умови. Однак Управління Верховного комісара ООН з прав людини фіксувало випадки жорстокого поводження на початковому етапі — одразу після захоплення, під час фільтрації та етапування. Із тих російських військовополонених, із якими спілкувалися співробітники місії, близько 54 % повідомили про побої, удари електрошоком польовими телефонами або ножові поранення саме в перші години та дні. Після потрапляння в офіційні табори скарг ставало значно менше.
Обміни полоненими перетворилися на один із небагатьох робочих каналів комунікації між сторонами. Вони відбуваються нерегулярно, але достатньо часто. Посередниками виступають Об’єднані Арабські Емірати, іноді Туреччина чи інші нейтральні гравці. У червні 2026 року сторони обмінялися по 185 військовослужбовців. У травні пройшла масштабна серія в форматі, близькому до «1000 на 1000». У квітні — по 175 осіб. Росія при цьому виявляє вибірковість: частіше забирає етнічних росіян із центральних регіонів, рідше — уродженців національних республік чи іноземців. Тяжкопоранених і тих, хто перебуває в полоні понад рік, Москва іноді ігнорує.
Після повернення до Росії полонені проходять формальну реабілітацію — медичну та психологічну. За даними незалежних російських видань, багатьох уже через кілька тижнів або місяців знову відправляють на фронт. Зафіксовані випадки, коли людина потрапляла в полон повторно. Щонайменше 237 колишніх полонених, за даними проєкту «Хочу жити», загинули або пропали безвісти вже після повернення на російський бік.
Женевська конвенція вимагає гуманного поводження, заборони тортур, забезпечення харчування, медичної допомоги та зв’язку з родиною. Україна декларує виконання цих норм і надає доступ міжнародним спостерігачам. Росія, своєю чергою, регулярно звинувачує українську сторону в порушеннях і наводить свої списки. Реальність, як завжди в таких конфліктах, складніша за офіційні заяви: на початковому етапі, коли емоції зашкалюють, а дисципліна кульгає, трапляються ексцеси з обох сторін. Довгострокове утримання в українських таборах виглядає більш структурованим і прозорим, ніж те, що описують звільнені українські військовополонені з російського полону.
Багато російських родин досі не знають точно, де перебувають їхні близькі. Вони обривають гарячі лінії Міноборони, пишуть уповноваженому з прав людини, шукають через незалежні проєкти та OSINT-канали. Для деяких регіонів — особливо національних республік — ситуація ускладнюється додатковою стигматизацією: родичів іноді звинувачують у «зраді» лише через те, що вони намагаються знайти зниклого.
Проєкт «Хочу жити» працює з 2022 року. Через гарячу лінію, телеграм-бота та сайт військовослужбовець може отримати інструкції щодо безпечної здачі в полон. Йому обіцяють реєстрацію як полоненого, а не «добровільно здавшегося», щоб зменшити ризики кримінального переслідування на батьківщині. Після захоплення — ті самі гарантії: харчування, медицина, зв’язок, можливість обміну чи навіть запиту притулку. Кілька тисяч осіб уже скористалися цим шляхом. Деякі згодом розповідали, що вперше за довгий час отримали нормальне медичне обстеження та їжу без «голодних» раціонів.
Доля полонених РФ — це дзеркало, в якому відображається вся війна: втома рядового складу, цинізм командування, розрив між пропагандою та реальністю, складна дипломатія обмінів і людська ціна кожного рішення. Хтось повертається додому і намагається почати заново. Хтось знову опиняється на передовій. А хтось залишається в таборі, очікуючи наступного раунду переговорів, який може затягнутися на місяці.
Статистика полонених РФ (дані проєкту «Хочу жити», початок 2026 року)
| Показник | Значення | Коментар |
|---|---|---|
| Загальна кількість тих, хто потрапив у полон із 2022 року | Понад 10 000 | Перша комплексна публікація проєкту |
| Частка в 2025 році | Більше, ніж за 2022 + 2023 разом | Стабільне зростання щотижня |
| Середня кількість тих, хто здається, за тиждень | 60–90 | Пік — до 350 в окремі періоди |
| Частка іноземців | Близько 7 % | Громадяни понад 40 країн |
| Рівень освіти | 7 % — вища | Значна частина не закінчила школу |
| Судимості до війни | 40 % | Переважно крадіжки, наркотики, насильство |
Нещодавні обміни полоненими (вибіркові дані з відкритих джерел)
| Дата | Формат обміну | Посередник / примітка |
|---|---|---|
| 5 червня 2026 | 185 на 185 | ОАЕ |
| Травень 2026 (серія) | Близько до 1000 на 1000 (поетапно) | Наймасштабніший за останній час |
| Квітень 2026 | 175 на 175 + цивільні | ОАЕ, приурочений до пасхального періоду |
| Лютий 2026 | 157 на 157 | Після переговорів в Абу-Дабі |
В українських таборах полонені РФ отримують можливість регулярного зв’язку з рідними — хоча іноді це право тимчасово обмежують після резонансних інцидентів на фронті. Є прогулянки, телевізор, медична служба. Ті, хто провів там кілька місяців, у розмовах із журналістами та правозахисниками частіше відзначають нудьгу та невизначеність, ніж фізичні страждання. Зовсім інша картина складається в тих, хто пройшов російський полон: за даними ООН, майже всі опитані українські військовополонені розповідали про систематичні побої, електрошок, сексуальне насильство та приниження.
Для родини в Росії факт полону сина чи чоловіка — це не лише біль, а й бюрократичний кошмар. Виплати можуть призупиняти, статус «зниклий безвісти» чи «у полоні» вимагає підтвердження. Російські офіційні джерела рідко називають точні цифри своїх полонених, віддаючи перевагу фокусу на українських. Це створює інформаційний вакуум, який заповнюють незалежні проєкти та телеграм-канали.
Міжнародне право дає військовополоненим захист саме тому, що війна — це не особиста помста. Коли людина склала зброю і перестала становити загрозу, вона перестає бути «ворогом» у юридичному сенсі. На практиці ця проста ідея розбивається об емоції, накази та взаємні звинувачення. Полонені РФ — живий приклад того, як навіть у найзапеклішій війні залишаються острівці формальних правил і людського ставлення. Наскільки ці острівці великі та стійкі — залежить уже не лише від табірної адміністрації, а й від політичної волі обох сторін продовжувати обміни та дотримуватися мінімальних стандартів.
Ті, хто зараз сидить в українських таборах, чекають. Одні — обміну, інші — кінця війни, треті — просто звістки з дому. Їхні історії рідко потрапляють у гучні заголовки, але саме вони складають ту тиху, повсякденну тканину конфлікту, яка залишається після того, як відгримлять чергові зведення.
