Валентина Подвербна прожила життя, в якому неймовірна сила волі та глибокий людський біль переплелися так тісно, що їх неможливо розділити. У 65 років вона стала матір’ю завдяки штучному заплідненню, виконала заповіт власної матері та увійшла до Книги рекордів України як найстарша породілля країни. Її історія почалася як історія про незламну мрію, а завершилася складною сімейною драмою, судом і тихою смертю в листопаді 2025 року на 81-му році життя.
Ця доля порушує питання, які не мають простих відповідей: де проходить межа між батьківською любов’ю та контролем, чи має жінка право на материнство в будь-якому віці і що відбувається з дитиною, коли єдина близька людина — вже літня та самотня. Від повоєнного Чернігова до сучасних судових залів — шлях Валентини Подвербної показує, як одна мрія може піднести людину і водночас залишити після себе шрами, які загоюються довго й непросто.
Сьогодні, коли її донька Анна-Марія росте в новій родині, а сама Валентина пішла з життя, історія залишається живою. Вона нагадує, що за гучними заголовками завжди стоять реальні люди зі своїми страхами, надіями та помилками. І саме в цій реальності ховається найглибша правда про людську природу.
Дитинство та юність у повоєнному Чернігові
Валентина Григорівна Подвербна народилася 14 квітня 1945 року в Чернігові. Вона була єдиною дитиною в родині. Батько-фронтовик повернувся з війни інвалідом і пішов з життя рано. Мати, учасниця війни, тягнула все на собі. Дівчинка росла в атмосфері тихої, але постійної нестачі — нестачі тепла, братів і сестер, великого сімейного кола, про яке мріяла з дитинства.
Ця рання туга за великою родиною стала однією з головних ниток її життя. Валентина часто згадувала, як мріяла про братів і сестер, про галасливий дім, де завжди хтось поруч. Коли стало зрозуміло, що дитячі мрії не здійснилися, вона дала собі слово: одного разу в неї самої буде те, чого не вистачало з самого початку.
Після школи вона стала медсестрою і працювала в чернігівській поліклініці. Професія дала їй знання про медицину, зокрема про можливості штучного запліднення, які в ті роки тільки починали розвиватися. Двічі вона виходила заміж. Обидва шлюби завершилися розлученням. Лікарі діагностували проблеми зі здоров’ям, які не дозволяли зачати дитину природним шляхом. До середини життя Валентина залишилася самотньою — без дітей, без близьких родичів, з мізерною пенсією та величезною внутрішньою порожнечею.
Обітниця матері та сім років на «голодному пайку»
У 2003 році мати Валентини померла від крововиливу в мозок. Перед смертю вона заповіла доньці: обов’язково народи дитину, щоб не залишитися самотньою на старість. Для Валентини це стало не просто проханням — це перетворилося на священну обітницю. Вона дала слово і почала збирати гроші на процедуру ЕКО.
Пенсія була мізерною — близько 860 гривень. Щоб накопичити потрібну суму, Валентина кілька років торгувала на ринку консервами, бакалією та продуктами. Без вихідних, без відпусток, у будь-яку погоду. Вона відмовляла собі в усьому: їла заморожену картоплю та хліб, економила на кожному кроці. Гроші відкладала буквально по копійках. Кілька років такого життя — це не просто наполегливість, це справжня аскеза заради однієї-єдиної мети.
У 63 роки вона вперше звернулася до Київського інституту генетики репродукції. Дві спроби ЕКО завершилися невдачею. Третя — вдалася. На той момент Валентині було вже 65 років. Вона завагітніла і, попри вік та ризики, виносила дитину. Навіть під час вагітності продовжувала торгувати на ринку, щоб вистачило коштів до пологів.
Народження Анни-Марії та миттєва слава
22 лютого 2011 року в Чернігівському пологовому будинку Валентина Подвербна народила доньку шляхом кесаревого розтину. Дівчинку назвали Анна-Марія. На той момент жінці виповнилося 65 років (майже 66). Це був абсолютний рекорд для України. ЗМІ миттєво оточили пологовий будинок. Журналісти, знімальні групи, перші інтерв’ю. Валентину внесли до Книги рекордів України як найстаршу матір країни.
«Я дуже хотіла дитину, а коли народила, то моєму щастю не було меж, — розповідала пізніше Валентина. — Донька була і є для мене сенсом життя. Крім неї, в мене нікого немає. Ні родичів, ні друзів».
Спочатку вона охоче спілкувалася з пресою. Але досить швидко замкнулася. Життя під прицілом камер виявилося важким. Вона перестала пускати журналістів на поріг і різко обмежила контакти доньки із зовнішнім світом. Анна-Марія росла самотньою — без друзів, без звичайного дитячого кола. Мати пояснювала це тим, що «інші діти навчать поганому». Дівчинка мала вроджену косоокість, яку спочатку не лікували оперативно. Харчування та умови життя іноді викликали питання в сусідів.
Перші тривожні сигнали та життя в ізоляції
Вже у 2015 році з’явилися перші публічні сигнали. Сусіди розповідали журналістам, що Валентина грубо поводиться з донькою — штовхає, кричить, іноді використовує ненормативну лексику. Була згадка про те, що мати й донька іноді просили милостиню. Служби у справах дітей перевіряли родину, але тоді ситуація не дійшла до вилучення дитини.
Валентина любила доньку по-своєму — дуже сильно, але вкрай власницьки. Вона сама лікувала всі хвороби, сама вирішувала, з ким дитині спілкуватися, сама визначала межі. Для самотньої літньої жінки, яка все життя мріяла про родину, донька стала єдиним сенсом існування. Це створило атмосферу, в якій Анна-Марія росла водночас дуже захищеною і дуже обмеженою.
Скандал 2023 року: коли донька заговорила
Весною 2023 року, коли Анні-Марії було 12 років, стався вибух. Дівчинка опублікувала в соцмережах серію повідомлень, у яких детально описала, як, за її словами, мати поводиться з нею: дряпає, ображає, рве одяг, не дозволяє виконувати елементарні гігієнічні процедури, змушує мити унітаз, висміює зовнішність. Вона писала про психологічний тиск і навіть про думки про суїцид.
Повідомлення шокували громадськість. Одразу приїхали соціальні служби, поліція, психологи. Анну-Марію забрали з дому, спочатку помістили в лікарню для обстеження, потім — у реабілітаційний центр. Це стало точкою неповернення у стосунках матері та доньки.
Валентина категорично заперечувала звинувачення в жорстокому поводженні. Вона говорила, що донька «йде туди, куди вітер дме», що на неї впливають інші люди. Але офіційні органи стали на бік дитини. Судовий процес тривав кілька років.
Судова битва та останні роки Валентини
У травні 2025 року Новозаводський районний суд Чернігова ухвалив рішення відібрати 14-річну Анну-Марію в матері без позбавлення батьківських прав. Опікункою стала місцева мешканка Олена Ятченко. Дівчинка мала жити в опікунки до досягнення 18 років — тобто до лютого 2029 року.
Валентина намагалася оскаржити рішення, говорила, що її «покарали за те, що вона хотіла бути матір’ю і бути щасливою». Вона продовжувала робити ремонт у квартирі, сподіваючись, що донька повернеться. Іноді йшла з дому, за її словами, «тікала». Здоров’я погіршувалося: вона слабшала, волочила ноги, виглядала дуже втомленою. В інтерв’ю вона плакала, повторюючи: «Мені дуже важко без неї… Я її народила!»
Вона навіть говорила про бажання народити другу дитину, сподіваючись, що старша донька повернеться, щоб допомагати з молодшою. Але ці плани залишилися нереалізованими.
Смерть у листопаді 2025 року
7–9 листопада 2025 року Валентина Подвербна померла у своїй чернігівській квартирі. Їй було 80 років. За словами близьких і волонтерів, вона пішла спокійно, уві сні. Донька прийшла провідати матір, як завжди, але не змогла потрапити до квартири. Довелося викликати аварійні служби через вікно.
Прощання відбулося 10 листопада. Поховали Валентину на кладовищі в Чернігові. Допомагали волонтери та місцеві активісти, зокрема Оксана Туник-Фріз. Анна-Марія не була присутня на похоронах за власним проханням — не через ненависть, а через страх і складні почуття. Вона написала записку, яку поклали в труну.
Доля Анни-Марії та уроки, які залишаються
Після переїзду до опікунки життя Анни-Марії змінилося. Вона зробила операцію на очах, схудла, змінила школу, набула друзів і захоплень — зокрема, виявила музичні здібності (флейта, саксофон). Вона каже, що любить матір, але жити з нею не може і не хоче. Спілкування тривало до останніх днів, але повертатися в старий дім дівчинка відмовлялася категорично.
Історія Валентини Подвербної — це не просто сенсація про пізнє материнство. Це складна, багатошарова розповідь про самотність, яка штовхає на відчайдушні кроки, про силу материнської любові, яка іноді стає надто важкою, і про право дитини на безпечне дитинство. Вона показує, як соціальні мережі можуть зруйнувати або врятувати родину, як держава втручається в найінтимніші стосунки і як крихке рівновагу між «я хочу бути матір’ю» і «дитині потрібно бути щасливою».
В Україні після цієї історії знову заговорили про вікові обмеження на ЕКО. Медичні ризики пізньої вагітності добре відомі, але й право жінки на материнство також має значення. Історія Валентини не дає готових відповідей. Вона лише нагадує, що за кожним гучним випадком стоять живі люди, і ціна їхніх рішень іноді виявляється вищою, ніж хтось міг уявити.
Її життя завершилося. Але розмова про те, що означає бути батьком у будь-якому віці і як правильно любити, щоб не зламати, — ця розмова триває. І, можливо, саме в цьому і полягає найважливіший слід, який залишила після себе Валентина Подвербна.
