Платформи «Петро Годованець» і «Україна», відомі широкій публіці як вишки Бойка, — це самопідйомні бурові установки, які Україна придбала на початку 2010-х для освоєння газових запасів на шельфі Чорного моря. Їхня назва закріпилася за скандальною угодою, укладеною за часів міністра енергетики Юрія Бойка, коли вартість кожної установки через посередників зросла майже вдвічі порівняно з ціною виробника.
У березні 2014 року російські підрозділи захопили ці об’єкти під час анексії Криму, перетворивши їх на військові форпости з радарами, гідроакустичними системами та вертолітними майданчиками. Дев’ять років потому, у вересні 2023 року, Головне управління розвідки Міністерства оборони України провело спеціальну операцію й повернуло платформи, а також дві інші установки — «Тавриду» та «Сиваш» — під український контроль, позбавивши противника ключових точок спостереження за північно-західною частиною Чорного моря.
Однак історія не завершилася перемогою. З 2022 року на платформах вирують пожежі, які станом на 2026 рік тривають уже четвертий рік. Вони викидають в атмосферу токсичні речовини й завдають довгострокової шкоди екосистемі моря, ставши ще одним болісним наслідком війни.
Звідки взялася назва та тінь корупційного скандалу
Назва «вишки Бойка» з’явилася в українських медіа одразу після угоди 2011–2012 років. Державна компанія «Чорноморнафтогаз», підпорядкована Міністерству енергетики, купила дві сучасні самопідйомні платформи в сингапурської верфі Keppel FELS не напряму, а через британського посередника Highway Investments Processing. Кожна обійшлася скарбниці приблизно в 400 мільйонів доларів — майже вдвічі дорожче за реальну заводську ціну.
Схема спричинила резонанс. За даними слідства, різниця у вартості частково осідала в офшорах і, за версією колишнього генпрокурора Юрія Луценка, частково розподілялася серед оточення тодішнього президента Віктора Януковича. Генеральна прокуратура відкрила кримінальне провадження вже в квітні 2014 року. Печерський суд Києва наклав арешт на платформи. Розслідування показало, що угода готувалася ще в 2010 році. Юрій Бойко як міністр енергетики курував процес, хоча прямих доказів його особистої вигоди в деяких матеріалах слідства не було — він проходив свідком.
Скандал накинув відбиток на репутацію об’єктів. Навіть через роки, коли платформи повернулися під український прапор, у громадській свідомості вони залишилися символом не лише енергетичних амбіцій, а й системних проблем 2010–2013 років. Паралельно «Чорноморнафтогаз» інвестував у розвиток шельфу близько 12 мільярдів гривень — гроші, які мали принести країні власний газ і знизити залежність від імпорту.
Технічний портрет: інженерне диво на хвилях
«Петро Годованець» (V312) і «Україна» (V319, також відома як «Незалежність») — це не просто вишки, а повноцінні самопідйомні плавучі бурові установки класу jack-up. Кожна стоїть на трьох масивних ногах завдовжки 157 метрів, які опускаються на морське дно й піднімають корпус над водою.
Основні характеристики «Петра Годованця» (аналогічні для другої платформи): довжина корпусу 68,5 метра, ширина 63,4 метра, водотоннажність понад 10 тисяч тонн. Установка здатна працювати на глибинах до 120 метрів і бурити свердловини до 9144 метрів. З однієї позиції вона може пробурити до 12 свердловин завдяки висувній консолі. На борту передбачено місце для 120 осіб екіпажу, вертолітний майданчик 22×22 метра для машин масою до 12,8 тонни та автономність до 30 діб. Потужність енергетичної установки — 10,75 мегавата.
Порівняно зі старими радянськими установками «Таврида» і «Сиваш», які також повернули в 2023 році, ці дві платформи стали справжнім технологічним стрибком: краще екологічне обладнання, сучасні системи безпеки, можливість бурити глибше й швидше. У 2012 році «Петро Годованець» уже розпочав роботу на Одеському газовому родовищі, пробурив перші свердловини й показав, на що здатна Україна на шельфі.
Саме ці можливості зробили платформи цінними не лише для енергетики, а й для військових — після захоплення Росія швидко оцінила їхній потенціал як стаціонарних баз посеред моря.
Березень 2014-го: захоплення без опору
19 березня 2014 року міністр енергетики Юрій Продан повідомив, що російські війська взяли під контроль «Петро Годованець» і «Україну» на Одеському родовищі. Український флот і прикордонники не чинили опору — країна ще не була готова до повномасштабної війни. Російські десантники 104-го гвардійського десантно-штурмового полку піднялися на борт. Платформи перейменували на «Крим-2» і «Крим-1» відповідно.
Наприкінці 2015 року росіяни відбуксирували їх ближче до кримського узбережжя — на Голіцинське газоконденсатне родовище. Для цього використали захоплені українські буксири «Федір Урюпін» і «Мис Тарханкут». Українські кораблі намагалися наблизитися, але російські катери й сторожовики ФСБ відтискали їх. У 2017 році з однієї платформи навіть обстріляли українське водолазне судно «Почаїв».
Так розпочалася дев’ятирічна окупація. Платформи перестали бути суто енергетичними об’єктами й перетворилися на частину російської системи контролю над Чорним морем.
Перетворення на військові форпости: «очі та вуха» Росії
Росія розмістила на платформах радіолокаційні станції типу «Нева», гідроакустичні системи, засоби радіоелектронної боротьби. З цих точок проглядалася акваторія від Криму до острова Зміїний і гирла Дунаю — ключовий район для українських портів і судноплавства.
Платформи використовували як вертолітні бази, склади боєприпасів, пункти дозаправки і навіть потенційні позиції для ракетних систем. Російські гарнізони та спецпризначенці постійно перебували на борту. У 2022 році після повномасштабного вторгнення обладнання посилили. Платформи стали частиною «фортифікаційних пунктів», які допомагали Москві утримувати домінування в північно-західній частині моря.
Українські військові неодноразово фіксували, як з вишок ведеться спостереження за цивільними суднами й військовими кораблями. Це створювало постійну загрозу для Одеси та дунайських портів. Контроль над цими точками безпосередньо впливав на безпеку морських перевезень зерна та інших вантажів.
Удари 2022 року та смілива операція ГУР у вересні 2023-го
20 червня 2022 року українські сили завдали ракетного удару по платформах. Спалахнула пожежа, кілька російських військовослужбовців загинули або зникли безвісти. Росія у відповідь ударила по інфраструктурі Одеси.
Але головний удар по російській системі спостереження стався у вересні 2023 року. Головне управління розвідки Міністерства оборони України провело спеціальну операцію й встановило контроль над «Петром Годованцем», «Україною», «Тавридою» та «Сивашем». Українські бійці захопили російські радари, системи радіоелектронної боротьби, запаси некерованих авіаційних ракет і вертолітні боєприпаси.
Це була не просто символічна перемога. Росія втратила важливі «очі та вуха» в Чорному морі. Контроль над цими об’єктами наблизив Україну до деокупації Криму й відновлення повноцінного судноплавства в регіоні. Операція показала, що навіть сильно укріплені морські об’єкти можна повернути за точного планування та сміливості спецпризначенців.
Пожежі, які горять уже четвертий рік: екологічна рана
Після ударів 2022 і 2024 років на платформах почалися пожежі. За даними супутникових знімків та спостережень еколога Івана Русева, одна платформа горить із червня 2022 року, друга — з серпня 2024-го. На початок 2026 року активне горіння та димлення тривають уже понад три з половиною роки.
Під час горіння вуглеводнів в повітря потрапляють діоксид вуглецю, оксид вуглецю, діоксид сірки, оксиди азоту, важкі метали та метан. Ці речовини посилюють парниковий ефект, забруднюють атмосферу та морську воду. Димові стовпи видно за десятки кілометрів. Екосистема Чорного моря, яка вже постраждала від війни, отримує додаткові токсичні викиди.
Загасити пожежі на відкритих морських платформах вкрай складно — особливо коли об’єкти пошкоджені, частково затоплені або перебувають у зоні ризику. За оцінками фахівців, шансів на швидке припинення горіння практично немає. Це довгострокова екологічна рана, яка нагадуватиме про війну ще роки після її завершення.
Що далі: перспективи енергетики та безпеки
Повернення платформ відкриває перед Україною нові можливості. У теорії їх можна відремонтувати й знову використовувати для видобутку газу на шельфі — запаси якого залишаються значними. Однак пошкодження від пожеж і воєнних дій вимагають серйозних інвестицій і часу.
На міжнародному рівні тривають арбітражні процеси проти Росії за збитки від захоплення активів «Чорноморнафтогазу». Контроль над цими точками зміцнює позиції України в переговорах про демілітаризацію Чорного моря та відновлення судноплавства.
Для новачків важливо розуміти просту річ: вишки Бойка — це не просто метал у морі. Це символ того, як енергетичні амбіції країни переплелися з питаннями національної безпеки, корупції та екології. Для просунутих читачів історія цих платформ показує, наскільки тісно пов’язані технології морського буріння, військова тактика та міжнародне право в сучасному конфлікті.
Платформи продовжують стояти в Чорному морі — обвуглені, задимлені, але вже не під чужим контролем. Їхня історія ще не дописана. Вона продовжуватиметься разом із боротьбою України за своє море, свій газ і своє майбутнє.
