За міжнародним правом Нагірний Карабах є невід’ємною частиною Азербайджанської Республіки. Цей висновок ґрунтується на принципі територіальної цілісності держав, закріпленому в Статуті ООН та Гельсінкському заключному акті, а також на правилі uti possidetis juris, згідно з яким під час розпаду Радянського Союзу нові незалежні держави зберегли кордони колишніх союзних республік.
Вірменська громада регіону десятиліттями апелювала до історичної присутності, культурної спадщини та права на самовизначення. Однак ці аргументи не отримали визнання жодної держави — члена Організації Об’єднаних Націй. Міжнародна спільнота в документах Ради Безпеки ООН неодноразово підтверджувала суверенітет Азербайджану над територією та кваліфікувала контроль вірменських сил над нею як окупацію.
Після вересня 2023 року регіон повністю повернувся під юрисдикцію Баку. Самопроголошена Нагірно-Карабаська Республіка припинила існування 1 січня 2024 року. Сьогодні питання належності за законом має чітку відповідь, хоча пам’ять про переміщення людей, руйнування та культурні прив’язаністі обох сторін залишається живою і впливає на сприйняття подій.
Радянське коріння адміністративної належності
У 1921 році, після встановлення радянської влади на Кавказі, питання статусу Нагірного Карабаху вирішувало Кавказьке бюро ЦК РКП(б). 4 липня воно спочатку висловилося за передачу регіону Вірменії, але вже наступного дня, 5 липня, ухвалило остаточне рішення: залишити Нагірний Карабах у складі Азербайджанської РСР із наданням широкої обласної автономії. Це рішення враховувало економічні зв’язки, географію та демографічну ситуацію того часу.
У 1923 році з переважно вірменонаселеної частини Нагірного Карабаху в межах Азербайджанської РСР утворили Автономну область Нагірного Карабаху (АОНК, згодом НКАО). Площа становила близько 4161 км². За переписом 1926 року вірмени становили близько 89 % населення області. Автономія передбачала певні права в культурній, освітній та мовній сферах, але область залишалася адміністративною одиницею всередині Азербайджанської РСР. У 1936 році статус підтвердила нова Конституція СРСР.
Кордони автономії провели так, щоб максимально розділити змішані поселення та знизити напруженість. Повністю нагорна частина не збігалася з ширшим географічним поняттям Карабаху, яке азербайджанська сторона традиційно розглядає як єдине ціле. Ці адміністративні лінії, проведені в 1920-ті роки, згодом стали основою для юридичних спорів.
Принцип uti possidetis і розпад СРСР
Коли 1991 року Радянський Союз припинив існування, міжнародне право застосувало принцип uti possidetis juris. Він означає, що нові держави успадковують внутрішні адміністративні кордони попередника, щоб уникнути хаотичного перерозподілу територій і нових конфліктів. Цей підхід уже використовувався під час деколонізації в Латинській Америці та Африці, а потім поширився на пострадянський простір.
Азербайджан і Вірменія в Алма-Атинській декларації 1991 року та наступних документах СНД визнали територіальну цілісність одне одного в кордонах колишніх союзних республік. Нагірно-Карабаська автономна область перебувала всередині Азербайджанської РСР — отже, вона увійшла до складу незалежного Азербайджану. Спроби змінити цей статус в односторонньому порядку через референдуми чи декларації не отримали міжнародної підтримки.
Деякі правові спори стосуються процедури скасування НКАО азербайджанською владою в листопаді 1991 року. Критики вказують, що за радянським законодавством зміна статусу автономної області потребувала згоди її населення. Однак в умовах розпаду союзної держави та проголошення незалежності республіки такі процедурні нюанси не скасували дію uti possidetis. Міжнародні суди та організації надалі виходили саме з цього принципу.
Конфлікт 1988–1994 років та його юридичні наслідки
З кінця 1980-х років в НКАО та Вірменії посилився рух за об’єднання з Вірменською РСР. У 1991 році, вже після проголошення незалежності Азербайджану, на території колишньої автономної області та частини прилеглих районів оголосили про створення Нагірно-Карабаської Республіки. Декларація незалежності пролунала 10 грудня 1991 року.
Під час першої карабахської війни 1992–1994 років сили вірменської сторони встановили контроль не лише над НКАО, а й над сімома прилеглими районами Азербайджану, які ніколи не входили до складу автономної області. Це створило «пояс безпеки» та коридор, що з’єднував регіон з Вірменією. Міжнародна спільнота кваліфікувала ці дії як окупацію частини території суверенної держави.
Резолюції Ради Безпеки ООН 1993 року
У квітні–листопаді 1993 року Рада Безпеки ООН ухвалила чотири резолюції (822, 853, 874 та 884). Вони вимагали негайного припинення вогню, виведення окупаційних сил з території Азербайджану та поваги до його суверенітету і територіальної цілісності. Документи прямо називали зайняті райони «окупованими територіями Азербайджану» та підкреслювали неприпустимість набуття території силою.
Ці резолюції залишаються ключовими юридичними орієнтирами. Вони не визнавали жодних змін кордонів, досягнутих військовим шляхом, і підтверджували, що статус регіону може вирішуватися лише мирними засобами в межах міжнародного права. Жодна наступна резолюція чи рішення не скасувала цю позицію.
Війна 2020 року та повернення територій
У вересні–листопаді 2020 року Азербайджан провів успішні військові дії та повернув контроль над кількома районами, включно зі стратегічно важливою Шушею. 10 листопада 2020 року за посередництва Росії сторони підписали заяву про припинення вогню. Вірменія зобов’язалася повернути Агдамський, Кельбаджарський та Лачинський райони (зі збереженням Лачинського коридору під контролем російських миротворців). Ця угода фактично підтвердила юридичну належність цих земель Азербайджану.
Події вересня 2023 року та повне відновлення контролю
У вересні 2023 року Азербайджан провів операцію з відновлення конституційного порядку на всій території регіону. За короткий час було встановлено повний контроль над Нагірним Карабахом, включно зі Степанакертом (Ханкенді). Керівництво самопроголошеної республіки оголосило про припинення вогню на умовах капітуляції, а 28 вересня 2023 року підписало указ про розпуск усіх своїх органів. З 1 січня 2024 року Нагірно-Карабаська Республіка офіційно припинила існування.
Практично все вірменське населення регіону (понад 100 тисяч осіб) залишило територію. Азербайджан заявив про готовність надати громадянство та гарантії безпеки тим, хто побажав залишитися, однак довіра виявилася підірваною десятиліттями конфлікту. Паралельно розпочався процес повернення азербайджанських вимушених переселенців, які залишили ці землі в 1990-ті роки.
Поточний правовий і практичний статус (станом на 2026 рік)
Сьогодні весь регіон перебуває під повним суверенітетом та адміністративним управлінням Азербайджану. Спеціального статусу автономії чи особливого режиму не передбачено — територія інтегрується в загальну правову та адміністративну систему країни. Триває масштабна реконструкція: будуються дороги, мости, аеропорти, житлові квартали, відновлюються об’єкти інфраструктури. Державні програми виділяють мільярди доларів на ці цілі; лише в 2025 році на відновлення планувалося спрямувати значні кошти з бюджету.
Програма «Велике повернення» спрямована на переселення азербайджанських вимушених переселенців і розвиток регіону. До 2026 року влада повідомляла про повернення десятків тисяч осіб, хоча реальні цифри варіюються в різних звітах. Паралельно тривають роботи зі збереження та вивчення культурної спадщини — як вірменської, так і азербайджанської. Міжнародні організації виявляють інтерес до питань прав людини та гуманітарних аспектів, але юридичний титул на землю залишається однозначним.
Порівняння ключових правових позицій
- Територіальна належність: Азербайджан посилається на адміністративні кордони 1921–1923 років і uti possidetis. Вірменська сторона підкреслює історичну вірменську присутність і демографічний склад НКАО. Міжнародне право віддає пріоритет адміністративним кордонам радянського періоду та принципу територіальної цілісності.
- Право на самовизначення: Вірменська позиція апелює до внутрішнього та зовнішнього самовизначення. Азербайджан і міжнародна спільнота розглядають самовизначення передусім як внутрішнє право в межах існуючої держави. Зовнішня сецесія без згоди центральної влади та без колоніального контексту не має широкої підтримки в практиці ООН.
- Статус автономії: Рішення Кавбюро 1921 року та створення НКАО 1923 року дали вірменам широкі культурні права всередині Азербайджану. Скасування автономії 1991 року викликало спори щодо процедурних порушень, однак не змінило міжнародно визнаних кордонів.
- Використання сили: Окупація територій за межами НКАО в 1990-ті роки була засуджена резолюціями ООН. Дії Азербайджану 2020 та 2023 років кваліфікувалися ним самим як відновлення контролю над власною територією.
Чому міжнародне право не підтримало зовнішню сецесію
Міжнародне право віддає пріоритет територіальній цілісності існуючих держав. Право народів на самовизначення здебільшого реалізується всередині кордонів держави через автономію, культурні права чи федеративні механізми. Зовнішня сецесія допускається в виняткових випадках (колоніальні території або, за спірною теорією, «ремедіальна» сецесія при масових і систематичних порушеннях прав), але в практиці ООН та міжнародних судів такі прецеденти вкрай рідкісні й не застосовувалися автоматично до Нагірного Карабаху.
Європейський суд з прав людини в низці справ відзначив ефективний контроль Вірменії над регіоном у певний період, що підкреслювало відповідальність за те, що відбувалося. Жодна держава — член ООН не визнала незалежність НКР. Навіть близькі союзники Вірменії утримувалися від такого кроку, усвідомлюючи юридичні ризики для глобальної системи кордонів.
Людський вимір і перспективи
Земля Карабаху зберігає сліди різних культур: давні вірменські монастирі та хачкари сусідять з азербайджанськими пам’ятками та слідами ханств. Обидві громади пережили трагедії переміщень — азербайджанці в 1980–1990-ті, вірмени 2023 року. Ці історії не скасовують юридичних норм, але нагадують, чому закон має слугувати інструментом запобігання новим стражданням, а не виправданням минулих.
Сьогодні Азербайджан вкладає значні ресурси у відродження регіону: нові дороги з’єднують віддалені райони, аеропорти відкривають доступ, а програми переселення намагаються повернути життя на спустошені землі. Питання збереження культурної спадщини, прав тих, хто залишився чи повернувся, і довгострокової стабільності залишаються на порядку денному. Міжнародне право вже дало відповідь на головне питання «чий Карабах за законом». Подальший розвиток залежить від того, наскільки сторони зможуть використати цей юридичний фундамент для побудови мирного майбутнього.
