У 2026 році Організація Об’єднаних Націй об’єднує рівно 193 держави. Це майже повна мапа світу: від гігантів з мільярдним населенням до крихітних острівних країн із кількома десятками тисяч мешканців. Кожна з них пройшла власний шлях визнання та взяття зобов’язань, закріплених у Статуті. Членство — це не просто формальний запис у реєстрі, а визнання державності на міжнародному рівні й водночас сувора перевірка спроможності жити за спільними правилами.
Процедура вступу залишається однією з найвимогливіших у світовій практиці. Рада Безпеки спочатку має рекомендувати кандидата дев’ятьма голосами з п’ятнадцяти без вето будь-якого з п’яти постійних членів. Потім Генеральна Асамблея затверджує рішення двома третинами голосів. Лише після цього нова держава офіційно стає частиною організації. За вісім десятиліть цей механізм витримав і холодну війну, і розпад імперій, і появу десятків нових країн після 1991 року.
Історія членства — це водночас історія деколонізації, геополітичних компромісів і поступового перетворення ООН із клубу переможців Другої світової на справді глобальний майданчик. Первісні 51 держава, що підписали Статут у Сан-Франциско та пізніше, вже включали особливі випадки: Українську РСР і Білоруську РСР як окремі суб’єкти, Британську Індію та Філіппіни. Сьогоднішні 193 — результат хвиль розширення 1950–1960-х, 1990-х та поодиноких пізніших приєднань, останнє з яких відбулося 2011 року.
Критерії прийому сформульовано жорстко й водночас залишено простір для політичної оцінки. Стаття 4 Статуту проголошує: членами можуть стати лише миролюбні держави, які приймають зобов’язання за Статутом і які, на переконання Організації, спроможні та бажають ці зобов’язання виконувати. На практиці це означає не лише формальну заяву про відданість миру, а й здатність контролювати територію, виконувати міжнародні договори та брати участь у колективних діях.
Процес виглядає так: країна подає заявку Генеральному секретарю, Рада Безпеки розглядає її щодо відповідності критеріям і політичної доцільності, виносить рекомендацію чи накладає вето. Генеральна Асамблея голосує. Дата ухвалення резолюції Асамблеї й стає днем набуття чинності членства. В історії були періоди, коли вето постійних членів блокувало десятки заявок роками. 1955 року після тривалого глухого кута вдалося провести «пакетне» рішення — одразу 16 країн отримали членство внаслідок компромісу між Сходом і Заходом. Такі епізоди показують, наскільки сильно на склад організації впливають не лише формальні правила, а й поточний баланс сил.
Постійні члени Ради Безпеки — Китай, Франція, Росія, Велика Британія та Сполучені Штати — мають особливу вагу саме тому, що їхня згода обов’язкова для будь-якого нового членства. Їхнє право вето було закладене 1945 року як гарантія того, що великі держави не будуть втягнуті в дії, які вони вважають неприйнятними. За десятиліття це право використовувалося по-різному: іноді для захисту союзників, іноді для блокування небажаних кандидатів, іноді як інструмент торгу.
Непостійні члени обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний термін з урахуванням регіонального розподілу. На 2025–2026 роки в Раді разом із постійними працюють Данія, Греція, Пакистан, Панама та Сомалі. З січня 2026 року до них приєднуються Бахрейн, Колумбія, Демократична Республіка Конго, Латвія та Ліберія. Ротація забезпечує, щоб різні регіони — Африка, Азія й Тихий океан, Східна Європа, Латинська Америка, Західна Європа та інші — почергово отримували голос у головному органі, відповідальному за мир і безпеку.
News.un
Дві держави мають статус спостерігачів і беруть участь у роботі багатьох органів, але не голосують і не несуть повних зобов’язань членів. Святий Престол (Ватикан) присутній практично в усіх структурах і міг би подати заявку на повне членство — серед повністю визнаних незалежних держав це єдиний реалістичний кандидат. Держава Палестина отримала статус держави-спостерігача 2012 року після голосування Генеральної Асамблеї. Повноцінне членство для неї поки відкладено до врегулювання політичного статусу.
Решта територій і утворень, що не входять до ООН, або не мають загальновизнаної державності, або їхнє визнання залишається спірним. Для більшості з них шлях в організацію закритий не формальними правилами, а відсутністю широкого міжнародного консенсусу.
Членство дає державі реальні інструменти впливу й водночас накладає конкретні обов’язки. У Генеральній Асамблеї кожна країна має один голос незалежно від розміру й могутності — це рідкісний майданчик, де голос Вануату чи Сент-Люсії теоретично дорівнює голосу Китаю чи Росії з більшості питань. Члени отримують доступ до програм розвитку, гуманітарної допомоги, миротворчих місій і експертних механізмів. Для невеликих і середніх держав це часто єдиний канал, через який вони можуть виносити на глобальний рівень проблеми клімату, торгівлі чи прав людини.
Натомість потрібно сплачувати внески за шкалою, розрахованою на основі економічного потенціалу, підтримувати резолюції Ради Безпеки (вони обов’язкові до виконання) та утримуватися від дій, що суперечать принципам Статуту. Деякі країни десятиліттями накопичували заборгованість, інші регулярно опиняються під санкційними механізмами за порушення зобов’язань.
Історично розширення складу ООН майже завжди збігалося з великими геополітичними зрушеннями. Хвиля 1960-х відобразила кінець європейських імперій в Африці й Азії. Прийняття пострадянських республік 1991–1992 років зафіксувало розпад СРСР і появу нових незалежних держав. Приєднання Південного Судану 2011 року стало символічною точкою в довгій історії громадянської війни та референдуму про незалежність. Кожна така подія змінювала не лише цифру в статистиці, а й внутрішній баланс голосів, пріоритети порядку денного та характер дискусій.
Сьогодні організація зі 193 членами виглядає максимально близькою до універсальної. Подальше кількісне розширення можливе лише у виняткових випадках. Якісні зміни — через реформу Ради Безпеки, посилення ролі регіональних груп чи нові підходи до фінансування — обговорюють уже десятиліттями. Поки що склад залишається стабільним, а процедура вступу — однією з найсерйозніших і політично навантажених у міжнародній системі.
Для будь-якої країни, яка сьогодні розглядає або вже пройшла шлях в ООН, це не просто статус. Це підтвердження, що її суверенітет визнано світовою спільнотою, і водночас зобов’язання діяти в межах спільних правил, які самі держави колись для себе встановили.
