В умовах повномасштабного російського вторгнення, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, Україна запровадила воєнний стан по всій країні вже в перші години агресії. Верховна Рада затвердила указ президента, і цей режим діє відтоді, продовжуючись десятки разів. Формального оголошення стану війни так і не сталося — ні тоді, ні в наступні роки. Це рішення ґрунтується не на слабкості, а на точному розрахунку правових, дипломатичних та практичних наслідків.
Воєнний стан уже надає всі необхідні інструменти для оборони: мобілізацію, обмеження на виїзд чоловіків призовного віку, особливий порядок роботи економіки та влади. Оголошення війни в міжнародному розумінні не додало б нових важелів, але могло б розмити чітку картину, де Україна виступає виключно оборонною стороною. За словами міністра юстиції Дениса Малюська, всі норми права, що стосуються війни, вже застосовуються до України, і додаткова заява не має юридичного сенсу.
Колишній генеральний прокурор Віктор Шишкин наголошував: у документах ООН термін «оголошення війни» практично не зустрічається в сучасному контексті, а держава, яка першою заявляє про війну, часто сприймається як агресор — навіть якщо вона захищається. Цей нюанс зберігає силу і в 2026 році, коли конфлікт входить у п’ятий рік.
Історичний контекст: від локальної операції до національної оборони
З 2014 року, після анексії Криму та початку бойових дій на Донбасі, Україна вела антитерористичну операцію (АТО), згодом перейменовану в операцію об’єднаних сил. Це було свідоме рішення — не розширювати конфлікт до рівня міждержавної війни в юридичному сенсі. Росія офіційно заперечувала свою пряму участь, називаючи події «внутрішньою українською справою». Оголошення війни тоді могло б дати Кремлю формальний привід для ескалації та визнання своїх дій «відповідними».
Повномасштабне вторгнення 2022 року змінило масштаб, але не базовий підхід. Президент Володимир Зеленський запровадив воєнний стан, а не стан війни. Це дозволило швидко мобілізувати резерви, перебудувати економіку на військові рейки та звернутися до світу по допомогу саме як до жертви агресії. За понад чотири роки жоден офіційний документ української влади не змінив цього формулювання — і не випадково.
Українське законодавство: воєнний стан уже дає майже все необхідне
Конституція України (стаття 106) та Закон «Про правовий режим воєнного стану» чітко розмежовують поняття. Воєнний стан запроваджує президент за поданням Ради національної безпеки й оборони та затверджує Рада. Він дозволяє обмежувати певні права громадян, запроваджувати комендантську годину, реквізувати майно, регулювати роботу ЗМІ та підприємств. З 2022 року ці заходи застосовуються на практиці: від заборони виїзду за кордон для чоловіків 18–60 років до особливого порядку закупівель для армії.
Стан війни, згідно із Законом «Про оборону України», оголошує Верховна Рада за поданням президента в разі військового нападу або для виконання міжнародних зобов’язань щодо спільної оборони. Після цього також можна запроваджувати воєнний стан. На папері різниця існує, але насправді багато механізмів перетинаються. Мобілізація, військові адміністрації, пріоритет оборонних потреб — усе це працює й без додаткового статусу.
Гіпотетичне оголошення війни не зробило б мобілізацію «жорсткішою» чи економіку «більш військовою». Воно могло б створити нові бюрократичні шари та питання про те, коли саме цей стан настав і коли завершиться. У реальності українська правова система вже адаптована до тривалого конфлікту.
Міжнародне право: чому оголошення війни може зіграти проти оборонної сторони
Сучасне міжнародне право після Другої світової війни відійшло від класичних оголошень війни. Гаазька конвенція 1907 року вимагала попередження, але обов’язок лежав насамперед на стороні, яка починає бойові дії. ООН у Статуті (статті 2(4) та 51) говорить про заборону застосування сили та право на самооборону — без згадки необхідності формального оголошення.
Оголошення війни оборонною стороною ризикує розмити межу між агресором і жертвою в очах нейтральних країн та міжнародних інституцій. Росія вже використовує пропаганду, щоб представити конфлікт як «взаємний». Додатковий крок з боку Києва міг би дати їй нові аргументи. Крім того, в деяких історичних прецедентах сторона, яка оголосила війну, стикалася з питаннями щодо репарацій та відповідальності — навіть якщо починала як жертва.
Міжнародне гуманітарне право (Женевські конвенції) застосовується до будь-якого міжнародного збройного конфлікту за фактом його існування. Україна отримує допомогу, запроваджує санкції проти Росії та розслідує воєнні злочини саме в цьому статусі. Декларація не посилила б ці позиції.
Стратегічні та дипломатичні міркування
Україна зберігає чіткий наратив: країна, на яку напали без оголошення, захищає свою територію та незалежність. Цей наратив лежить в основі масштабної західної підтримки — від зброї до фінансової допомоги. Формальне оголошення війни могло б ускладнити формулювання в парламентах країн-партнерів, де допомогу часто обґрунтовують саме як підтримку жертви агресії.
У переговорах, які періодично активізуються (зокрема під зовнішнім тиском у 2025–2026 роках), відсутність формального статусу війни залишає більше гнучкості. Завершення конфлікту не вимагає обов’язкового «мирного договору» в класичному сенсі — достатньо припинення вогню та політичних домовленостей. Росія, своєю чергою, також уникає терміна «війна» в офіційній риториці, називаючи дії «спеціальною військовою операцією» чи використовуючи інші формулювання.
Людський вимір: як це виглядає зсередини
Для солдата в окопі чи сім’ї в прифронтовому місті юридичний статус конфлікту має другорядне значення. Реальність — це обстріли, дрони, нестача снарядів в окремі періоди та щоденний ризик. Воєнний стан уже обмежує життя: чоловіки не можуть вільно виїжджати, бізнес працює за особливими правилами, діти навчаються в укриттях або онлайн.
Оголошення війни не дало б додаткових прав чи гарантій простим людям. Воно могло б, навпаки, посилити відчуття, що конфлікт перейшов у нову, ще більш формалізовану фазу — з непередбачуваними наслідками для економіки та суспільства. Українці, які пережили роки війни, цінують прагматизм: головне — ефективна оборона та підтримка армії, а не зміна юридичних ярликів.
Порівняння: чому в сучасному світі майже ніхто не оголошує війну
Після 1945 року формальні оголошення війни стали рідкістю. США вели великі конфлікти у В’єтнамі, Іраку та Афганістані без класичного оголошення. Великобританія та Франція 1982 року в Фолклендському конфлікті діяли без нього. Навіть у випадках явної агресії сторони частіше використовують терміни «операція», «миротворча місія» або просто ведуть бойові дії за фактом.
Україна дотримується цієї глобальної практики, адаптуючи її до своїх реалій. Воєнний стан — гнучкий інструмент, який можна продовжувати та коригувати. Стан війни — більш жорстка та остаточна категорія, яка в поточних умовах не приносить відчутних переваг.
До п’ятого року конфлікту Україна зберегла державність, керованість і спроможність вести активну оборону, включно з операціями на території противника. Воєнний стан продовжує забезпечувати необхідні заходи. Мирні ініціативи та тиск ззовні не призвели до ситуації, де оголошення війни стало б корисним важелем.
Рішення залишається раціональним і послідовним: захищати країну всіма доступними засобами, не створюючи додаткових правових та дипломатичних ризиків. Українська правова система, міжнародні норми та практична необхідність уже вибудувані таким чином, що формальне оголошення війни не посилює оборону, а лише ускладнює картину. Це не слабкість і не помилка — це усвідомлений вибір в умовах, коли кожне формулювання має вагу.
