Протести в Ірані, що почалися 28 грудня 2025 року зі страйку торгівців на Великому базарі Тегерана, швидко переросли в загальнонаціональний рух проти економічного зубожіння та політичного гніту. За лічені дні акції охопили всі 31 провінцію країни, залучаючи мільйони людей — від купців і студентів до робітників та представників національних меншин. Вимоги швидко вийшли за межі цін на продукти та курсу ріалу: на вулицях лунали заклики до повалення теократичного ладу та відновлення громадянських свобод.
Влада відповіла безпрецедентною за жорстокістю операцією придушення. Сили безпеки застосували бойову зброю, включно зі снайперами та важкими кулеметами, запровадили тотальну блокаду інтернету та мобільного зв’язку, провели масові арешти й, за оцінками правозахисників, допустили загибель тисяч людей за лічені дні піку насильства в січні 2026 року. Це стало найкривавішою сторінкою в історії протестів Ісламської Республіки з часів революції 1979 року.
Рух 2025–2026 років увібрав досвід попередніх хвиль — від Зеленого руху 2009 року до «Жінка, життя, свобода» 2022–2023 років, — але вирізнявся рідкісною широтою коаліції та глибиною відчаю, накопиченого за десятиліття санкцій, корупції та репресій. Навіть після формального придушення першої фази в середині січня іскри невдоволення продовжували тліти: студентські акції в лютому, локальні виступи в етнічних регіонах улітку 2026 року та впертий опір у діаспорі свідчать, що фундаментальні суперечності нікуди не поділися.
Корені гніву: історія протестів і накопичена криза
Іранська історія останніх півтора століття — це низка спалахів народного невдоволення, де економіка й політика завжди перепліталися. Тютюновий бунт 1891 року, Конституційна революція 1905–1911 років, ісламська революція 1979 року — всі вони починалися з базарних торгівців і міських низів, обурених свавіллям влади та зовнішнім тиском. Після 1979 року режим аятол створив нову систему контролю, але не розв’язав старих проблем: залежність від нафти, нерівність, придушення інакомислення.
Зелений рух 2009 року показав, що навіть відносно благополучні міські верстви готові вийти на вулиці проти фальсифікацій виборів. «Кривавий листопад» 2019 року, спричинений різким підвищенням цін на бензин, забрав життя близько 1500 людей — влада вперше застосувала масштабний вогонь на ураження по мирних демонстрантах. Хвиля 2022–2023 років після загибелі Махси Аміні в руках «патруля моралі» додала потужний гендерний і культурний заряд: мільйони жінок скидали хіджаб, молодь скандувала «Жінка, життя, свобода», а гасла поширилися навіть у консервативних провінціях.
До кінця 2025 року накопичилося надто багато чинників. Міжнародні санкції, особливо посилені в попередні роки, обмежили експорт нафти та доступ до валюти. Іран продавав сировину Китаю з величезними знижками, а виручка осідала в руках еліт, пов’язаних із Корпусом вартових Ісламської революції. Внутрішня економіка страждала від корупції, неефективних субсидій і хронічної інфляції. Молодь — а це понад половина населення — отримувала освіту, але не знаходила роботи. Жінки продовжували стикатися з моральним патрулюванням попри обіцянки реформ після 2022 року. Національні меншини — курди, белуджі, араби — відчували подвійну дискримінацію.
Саме в цій атмосфері обвал ріалу став останньою краплею.
Економічний крах як спусковий гачок
У грудні 2025 року іранський ріал обвалився до рекордних позначок — близько 1,4–1,45 мільйона ріалів за долар США. Ціни на продукти харчування зросли на 70 відсотків за рік, ліки — на 50. Інфляція трималася вище 40 відсотків. Торгівці на Великому базарі Тегерана — традиційно впливова й відносно лояльна режиму сила — першими зачинили крамниці. Вони не могли закуповувати товар, розраховуватися з постачальниками та утримувати сім’ї.
Базар в Ірані — це не просто ринок. Це серце міської економіки, місце, де століттями формувалася громадська думка й фінансувалися опозиційні рухи. Коли купці, зазвичай обережні, виступили проти влади, це стало сигналом глибокого розколу. Протести миттєво підхопили студенти, таксисти, вчителі, пенсіонери. У маленьких містах і селах до них приєдналися ті, кого раніше вважали «мовчазною більшістю».
Економічні вимоги швидко перетворилися на політичні. Люди скандували не лише «Хочемо хліба», а й «Смерть диктатору», «Смерть Хаменеї». За десятиліття режим так і не запропонував переконливої відповіді на питання про майбутнє: куди йде нафтова рента, чому молоді інженери їдуть за кордон, чому лікарні не можуть купити імпортні препарати.
Хронологія: від базару до вулиць усієї країни
28 грудня 2025 року торгівці зачиняють ряди на Великому базарі Тегерана та вулиці Сааді. Акції спалахують в Ісфахані, Керманшаху, Мешхеді.
29–31 грудня — страйки поширюються на 17 провінцій. У Фасі та інших містах відбуваються перші сутички, з’являються жертви. Президент Масуд Пезешкіан закликає до діалогу, але тон жорсткішає.
1–3 січня 2026 року — протести охоплюють 22 провінції. У Лордегані та Кухдашті сили безпеки відкривають вогонь. Гинуть перші мирні жителі. Реза Пехлеві, син останнього шаха, в еміграції закликає до загальнонаціональних страйків.
6–7 січня — пік мирних акцій: сидячі страйки на базарі, масові ходи в Тегерані. Курдські райони на заході країни частково виходять з-під контролю місцевої влади.
8–9 січня — вирішальний перелом. Влада повністю вимикає інтернет і мобільний зв’язок по всій країні. Сили безпеки, включно з Корпусом вартових та іноземними проксі-міліціями, переходять до масового застосування бойової зброї. Лікарні в Тегерані та інших містах переповнені пораненими й загиблими.
10–16 січня — хвиля репресій. Масові арешти, облави на будинки, погрози смертної кари. Центральний банк Ірану втрачає голову — Мохаммад Реза Фарзін іде у відставку. До середини місяця великі вуличні виступи придушено.
21 лютого 2026 року — друга фаза: студенти повертаються до університетів і відновлюють акції. Протести тривають у кампусах Тегерана та інших міст, тепер із явними монархічними символами та прапором «Лев і Сонце».
Навіть улітку 2026 року іскри не згасли. У червні белуджські жінки в провінції Керман вийшли проти передачі хромітового рудника «чужакам» — їх жорстоко розігнали, кілька людей постраждали й були затримані. Це типова картина: велика хвиля придушена, але локальні осередки невдоволення тліють по всій країні.
Хто вийшов на вулиці: портрет учасників
На відміну від попередніх хвиль, рух 2025–2026 років вирізнявся рідкісною соціальною широтою. Купці та дрібні підприємці — люди, які раніше часто підтримували стабільність режиму, — першими відчули, що система більше не забезпечує навіть елементарного виживання. Студенти й школярі, покоління, яке виросло під «Жінка, життя, свобода», принесли енергію та організаційні навички з попередньої хвилі. Робітники заводів і транспорту, вчителі, медики приєднувалися мірою того, як економіка руйнувалася.
Особливо помітною була роль жінок і національних меншин. Курдські райони на заході країни традиційно дають високий відсоток учасників протестів — тут поєднуються економічне відставання та політична маргіналізація. Белуджі на південному сході страждають від бідності та експлуатації природних ресурсів. Араби в Хузестані пам’ятають і попередні виступи. Жінки продовжували символічний опір: багато виходили без хіджаба, скандували старі гасла 2022 року й підтримували одна одну в умовах, коли будь-який жест може коштувати життя.
Ціна спротиву: насильство, блокада та людські втрати
Відповідь режиму стала однією з найжорстокіших у сучасній історії Ірану. З 8 січня 2026 року країна занурилася в інформаційну темряву — інтернет і мобільний зв’язок були вимкнені майже повністю. Це не лише завадило координації протестувальників, а й приховало масштаби насильства від зовнішнього світу. Сили безпеки використовували бойову зброю, у тому числі проти беззбройних людей, проводили облави в лікарнях, застосовували хімічні речовини й здійснювали таємні страти.
Оцінки кількості загиблих сильно різняться через інформаційну блокаду. Правозахисна організація HRANA підтвердила близько 7000 смертей до лютого 2026 року з тисячами справ на перевірці. Iran International та низка інших джерел наводили цифри від 12 до 30 тисяч лише за пікові дні 8–9 січня. Офіційні особи Ірану називали близько 3000 загиблих, включно зі співробітниками силових структур. Заарештовано було десятки тисяч людей — від підлітків до літніх. Багато досі перебувають у ув’язненні, деяких засуджено до страти за звинуваченнями в «війні проти Бога».
Порівняння хвиль протестів в Ірані
| Період | Основний тригер | Географічний охват | Оцінка загиблих (різні джерела) | Результат |
|---|---|---|---|---|
| 2009 (Зелений рух) | Фальсифікації виборів | Великі міста, переважно Тегеран | Десятки–сотні | Придушено, реформи не відбулися |
| 2019 («Кривавий листопад») | Зростання цін на бензин | Більшість провінцій | Близько 1500 | Жорстке придушення, інтернет-блокада |
| 2022–2023 («Жінка, життя, свобода») | Загибель Махси Аміні | Всі провінції, сильний жіночий компонент | Кілька сотень | Придушено, але культурний слід залишився |
| 2025–2026 | Обвал ріалу та економічний крах | Всі 31 провінція, 200+ міст | Від 3000 (офіційно) до 7000+ підтверджених (HRANA), до 12–30 тисяч (за іншими оцінками) | Фаза I придушена в січні, фаза II — студентські акції в лютому–березні; локальні виступи тривають |
Що відбувається зараз і чому це важливо
До червня 2026 року великі вуличні виступи в масштабах зими вже не повторювалися. Режим провів серію страт учасників січневих протестів, посилив тиск на активістів і родини загиблих. Однак повністю викоренити невдоволення не вдалося. Локальні акції — як виступ белуджських жінок у Кермані проти несправедливого розподілу рудників — показують, що економічні та етнічні претензії нікуди не поділися. Студенти й молодь продовжують знаходити способи висловлювати позицію, попри ризик.
Протести 2025–2026 років стали дзеркалом, у якому відобразилися всі слабкості Ісламської Республіки: нездатність забезпечити базовий добробут навіть лояльним верствам, готовність жертвувати життями громадян заради збереження влади, глибокий розрив між елітами та суспільством. Вони не призвели до негайного падіння режиму, але змінили політичний ландшафт. Купці, які десятиліттями були опорою стабільності, втратили віру. Молоде покоління побачило, що навіть найжорстокіше придушення не стирає пам’ять про тих, хто вийшов на вулиці.
Для тих, хто стежить за Іраном зсередини чи з-за кордону, ці події — нагадування: коли економічний відчай поєднується з політичним приниженням і культурним спротивом, результат може перевершити найсміливіші прогнози. Історія Ірану вчить, що тиша після придушення — це не завжди кінець історії. Інколи це просто пауза перед наступною главою.
