УПЦ — це Українська православна церква, найбільша за кількістю парафій православна конфесія країни, історично пов’язана з Московським патріархатом і тому часто позначувана абревіатурою УПЦ (МП). Свій нинішній устрій вона отримала в 1990 році, коли Москва надала їй статус «самоврядної церкви з правами широкої автономії». Очолює її митрополит Онуфрій (Орест Березовський).
З весни 2022 року церква публічно заявила про розрив відносин із Російською православною церквою, однак українська держава в 2024–2026 роках оспорює реальність цього розриву. Не варто плутати УПЦ з ПЦУ (Православною церквою України) — це дві різні, конкуруючі структури з різною канонічною історією.
Сьогодні навколо УПЦ розгорнувся заплутаний юридичний і суспільний конфлікт: ухвалено закон про заборону організацій, афілійованих із РПЦ, тривають судові процеси щодо ліквідації керівного центру церкви, а її предстоятеля позбавлено українського громадянства. Чим усе це закінчиться, поки що не вирішили навіть суди.
Щоб зрозуміти, чому навколо трьох літер вирують такі пристрасті, потрібно повернутися на три з лишком десятиріччя назад — до моменту, коли радянська імперія тріщала по швах, а церковна мапа майбутньої незалежної України тільки починала перефарбовуватися.
Звідки взялася УПЦ і чому її статус завжди був спірним
Корені нинішньої церкви сягають 1990 року. Тоді патріарх Московський Алексій II особливою грамотою від 27 жовтня дарував українським єпархіям статус самоврядної церкви з правами широкої автономії. Формально це була не повна незалежність, а особливе становище «частини в складі цілого»: УПЦ отримала власний синод, право обирати предстоятеля і вирішувати внутрішні справи, але залишалася в канонічній єдності з РПЦ. Саме ця грамота 1990 року дотепер залишається юридичним фундаментом церкви — і водночас її ахіллесовою п’ятою.
Розкол намітився майже одразу. У 1992 році митрополит Філарет (Денисенко), колишній предстоятель УПЦ, за підтримки керівництва вже незалежної України спробував домогтися автокефалії. Коли Москва відмовила, він відколовся і створив паралельну структуру — Українську православну церкву Київського патріархату. З того часу в країні з’явилося відразу кілька православних юрисдикцій, які сперечаються за храми, парафіян і право називатися «справжньою» українською церквою. Цей клубок суперечностей не розплутаний дотепер.
Десятиліттями УПЦ залишалася найбільшою за чисельністю конфесією. Її сила — в густій мережі сільських парафій, монастирях, давніх святинях на кшталт Києво-Печерської лаври. Але цей самий зв’язок із Москвою перетворився на важкий тягар, щойно стосунки між двома країнами перейшли у відкриту ворожнечу.
УПЦ і ПЦУ: у чому принципова різниця
Плутанина між двома абревіатурами — найчастіша помилка тих, хто тільки починає розбиратися в темі. Це не одна церква під різними назвами, а дві самостійні структури з протилежними поглядами на власне походження. ПЦУ виникла 15 грудня 2018 року на Об’єднавчому соборі внаслідок злиття Київського патріархату та Української автокефальної церкви, а в січні 2019 року отримала томос про автокефалію від Константинопольського патріарха Варфоломія. Її предстоятель — митрополит Епіфаній.
Щоб різниця стала наочною, зручніше звести ключові ознаки в одну таблицю.
| Ознака | УПЦ | ПЦУ |
|---|---|---|
| Рік оформлення | 1990 (грамота патріарха Московського) | 2018 (Об’єднавчий собор) |
| Канонічна основа | Зв’язок із Московським патріархатом | Томос від Константинополя |
| Предстоятель | Митрополит Онуфрій | Митрополит Епіфаній |
| Кількість парафій (початок 2025) | близько 10 тисяч | близько 9 тисяч |
| Визнання Москвою | Визнає | Вважає «розкольницькою» |
Джерело даних про кількість парафій: Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС). Зверніть увагу: обидві церкви використовують для своїх предстоятелів один і той самий титул — митрополит Київський і всієї України, що лише посилює плутанину. Константинополь з кінця 2018 року визнає носієм цього титулу Епіфанія, а Москва — Онуфрія.
Поворотний 2022 рік і Собор у Феофанії
Повномасштабне вторгнення Росії в лютому 2022 року поставило УПЦ в украй болісне становище. Паства всередині країни воювала й гинула, а формальний керівний центр церкви перебував у державі-агресорі. Уже 27 травня 2022 року на соборі в київському монастирі Феофанія церква ухвалила рішення, яке багато хто назвав історичним: вона заявила про повний розрив відносин із РПЦ і внесла зміни до свого статуту, прибравши згадки про Москву. Патріарх Кирило в богослужіннях УПЦ більше не поминається.
Юридична тонкість, що стала центром усього подальшого спору, така: попри всі гучні заяви про засудження РПЦ, статут УПЦ зберіг у пункті 1.1 посилання на ту саму грамоту 1990 року як на основу свого канонічного статусу. Саме за цей рядок і зачепилися українські влади.
Всередині самої церкви єдності не було. Одні священники стверджували, що зі статуту видалено все, що пов’язувало УПЦ з Московським патріархатом. Інші ієрархи, навпаки, заявляли російським ЗМІ, що статус церкви не змінився з 1990 року і розриву як такого немає. Ця подвійність — «і нашим, і вашим» — згодом дорого коштувала церкві: держава витлумачила її не як обережність, а як нещирість.
Закон 2024 року: заборона за умови
20 серпня 2024 року Верховна Рада ухвалила, а 24 серпня президент Володимир Зеленський підписав закон «Про захист конституційного ладу в сфері діяльності релігійних організацій». Документ забороняє в країні діяльність релігійних структур, афілійованих із РПЦ, яку українська правова система розглядає як співучасницю збройної агресії.
Закон влаштований не як миттєва заборона, а як механізм з відстрочкою. Логіку його роботи легше зрозуміти через список.
- Дослідження афілійованості. Держслужба етнополітики проводить релігієзнавчу експертизу, щоб установити, чи пов’язана організація із забороненим російським центром. У разі УПЦ вивчали Київську митрополію — її керівний орган.
- Припис. Якщо зв’язок виявлено, відомство виносить припис із конкретними вимогами розірвати його — наприклад, заявити про недійсність статуту РПЦ для української церкви.
- Термін на виправлення. Організації дається час усунути порушення. Якщо вона цього не робить, держава переходить до наступного етапу.
- Позов до суду. У разі невиконання припису відомство зобов’язане подати позов про припинення діяльності структури через суд.
Тобто формально йшлося не про «закриття церкви одним розчерком пера», а про юридичну процедуру з можливістю її уникнути. Прихильники закону наголошували саме на цьому: розірвіть зв’язки — і претензії знімуться. Критики ж — як усередині УПЦ, так і в Росії — називали всю конструкцію інструментом тиску, адже вимоги торкалися делікатних питань канонічного устрою, змінити які церква за своїми внутрішніми правилами не може в односторонньому порядку.
Позбавлення громадянства та судові процеси 2025–2026
Подальші події розвивалися швидко й драматично. 2 липня 2025 року Зеленський за поданням Служби безпеки припинив українське громадянство митрополита Онуфрія: спецслужба заявила, що в 2002 році він добровільно отримав російський паспорт, не повідомивши про це українські влади. Сам Онуфрій це заперечував, стверджуючи, що вважає себе громадянином лише України. Московський патріархат назвав крок «жорстким політичним актом», спрямованим на тиск на всю паству.
Щоб не загубитися в потоці дат, зручно простежити хронологію за таблицею.
| Дата | Подія | Що це означало |
|---|---|---|
| 24 серпня 2024 | Підписано закон про організації, пов’язані з РПЦ | Запущено механізм заборони |
| 2 липня 2025 | В Онуфрія припинено громадянство України | Тиск на керівництво церкви |
| 17 липня 2025 | Винесено припис Київській митрополії | Дано термін на розрив зв’язків |
| 28 серпня 2025 | Митрополію визнано афілійованою з РПЦ | Підстава для позову |
| 2 вересня 2025 | Поданий позов про ліквідацію Київської митрополії | Початок судової тяганини |
| квітень–травень 2026 | Суди скасовують низку наказів ДЕСС | Процес затягується |
Джерело хронології: інформаційне агентство «Інтерфакс-Україна». Варто підкреслити, що позов стосується лише керівного центру — Київської митрополії, оскільки церква як єдина юрособа в Україні взагалі не зареєстрована. Якщо суд задовольнить вимогу, митрополія втратить статус юридичної особи. Але, як не раз пояснював голова ДЕСС Віктор Єленський, це не зобов’язує окремі парафії кудись переходити: вони зможуть залишатися незалежними або діяти автономно.
Навесні 2026 року маятник хитнувся в інший бік. 6 квітня Шостий апеляційний адміністративний суд визнав незаконними окремі дії керівника ДЕСС і скасував наказ про затвердження релігієзнавчої експертизи статуту УПЦ, а 19 травня Касаційний адміністративний суд розглянув скаргу Київської митрополії. Сторона церкви сприйняла це як визнання процедурних порушень; протилежна сторона — як звичайне затягування процесу зустрічними позовами. Остаточного вердикту щодо долі митрополії до літа 2026 року так і не винесено.
Що все це означає для пересічного парафіянина
За юридичними формулюваннями легко втратити головне — долі мільйонів вірян, для яких храм біля дому ніяк не пов’язаний із геополітикою. Тут важливо відокремити міфи від реальної картини, і зручніше за все зробити це за пунктами.
- Заборони молитися немає. Закон спрямований на керівну структуру, а не на особисту віру чи відвідування служб. Навіть за ліквідації митрополії громади формально не зобов’язані закриватися.
- Долю храму вирішує громада. За втрати центру парафія самостійно обирає шлях: залишитися незалежною, перейти в іншу юрисдикцію чи служити автономно. На практиці такі переходи часто супроводжуються гострими, а часом і силовими конфліктами за будівлю храму.
- Майно — окремий спір. Держава в позові просить передати їй кошти та активи митрополії, крім культових. Питання про те, що вважати «культовим», а що ні, обіцяє стати предметом тривалих розглядів.
- Багато чого ще не вирішено. Судові гойдалки 2025–2026 років показують: жодна зі сторін не отримала остаточної перемоги, і ситуація може змінюватися.
Картина навмисно неоднозначна, і будь-хто, хто пропонує простий варіант «хто правий», швидше за все, спрощує. Українська держава вбачає в збереженому зв’язку з Москвою загрозу національній безпеці в умовах війни. Керівництво УПЦ наполягає, що воно вже розірвало стосунки з РПЦ, а дії влади називає втручанням у внутрішні церковні справи та тиском на вірян. Московський патріархат трактує те, що відбувається, як переслідування, а конкуруючу ПЦУ — як неканонічну структуру. Кожна з цих позицій спирається на власну логіку, і спір між ними розгортається одночасно в залах судів, у храмах і в умах парафіян.
Для того, хто хоче розібратися в темі самостійно, головна практична порада проста: перевіряйте, про яку саме церкву йдеться в конкретній новині — УПЦ чи ПЦУ, — і дивіться на дату. У сюжеті, який змінюється мало не щомісяця, матеріал річної давнини здатен ввести в оману сильніше, ніж повна відсутність інформації.
А поки юристи сперечаються про формулювання статуту, а суди переносять засідання, в тисячах сіл і міст продовжують дзвонити дзвони, хрестити дітей і відспівувати померлих. Богослужіння йде своїм чередом — і саме в цьому тихому наполегливості повсякденного церковного життя, а не в гучних заголовках, і криється справжній масштаб того, що поставлено на карту.
