Волинська різня 1943–1944 років стала одним із наймасштабніших і найжорстокіших епізодів етнічного насильства на території Західної України під час Другої світової війни. Загони Української повстанської армії, підпорядковані бандерівському крилу Організації українських націоналістів, провели серію організованих операцій проти польського цивільного населення у Волинській, Рівненській та частині Тернопільської областей. За короткий період загинули десятки тисяч мирних жителів — чоловіків, жінок, дітей і старців. Події отримали назву «Волинська різня» в польській історіографії та «Волинська трагедія» в українській, відображаючи відмінності в сприйнятті та оцінках.
Масштаб і характер насильства вирізняли ці події від звичайних військових сутичок чи спонтанних погромів. Убивства мали системний характер: заздалегідь планували атаки на десятки сіл одночасно, застосовували методи, спрямовані не лише на знищення людей, а й на залякування тих, хто залишився, та стирання польської присутності з карти регіону. Польська сторона відповіла створенням загонів самооборони та акціями Армії Крайової, проте за розмахом та ініціативою відповідні дії суттєво поступалися початковій кампанії. Загальну кількість жертв серед поляків на Волині історики оцінюють у 50–60 тисяч осіб, а з урахуванням Східної Галичини — до 80–100 тисяч.
Сьогодні ці події залишаються однією з найболісніших тем у польсько-українських стосунках. Вони впливають на політичні дискусії, спільні історичні комісії та громадське сприйняття в обох країнах. Розуміння причин, перебігу та наслідків Волинської різні необхідне не лише для відновлення історичної справедливості, а й для усвідомлення, як радикальні націоналістичні ідеї в умовах тотальної війни здатні зруйнувати віковічне сусідство двох народів.
Корені напруження: Волинь у міжвоєнній Польщі
Після закінчення Першої світової війни та підписання Ризького договору 1921 року Волинь увійшла до складу Другої Польської Республіки. Регіон вирізнявся змішаним населенням: за переписом 1931 року українці становили більшість, поляки — помітну меншину, особливо в сільській місцевості та деяких повітах. Польська держава проводила політику осадництва — переселення польських колоністів на східні землі, а також підтримувала розвиток польського землеволодіння та культури. Для частини українського населення ці заходи сприймалися як полонізація та дискримінація.
У відповідь на діяльність радикальних українських націоналістів польська влада 1930 року провела так звану пацифікацію — каральні операції проти сіл, запідозрених у підтримці Організації українських націоналістів. Руйнували будинки, закривали українські школи та культурні установи, проводили арешти. Ці дії посилили взаємну недовіру. Паралельно зростав вплив ОУН, створеної 1929 року, яка сповідувала ідеологію інтегрального націоналізму та розглядала Польщу як головного окупанта українських земель.
Наприкінці 1930-х років конфлікт уже мав характер низькоінтенсивної війни: теракти ОУН проти польських чиновників і землевласників чергувалися з репресіями влади. Однак до 1939 року масового винищення цивільного населення не відбувалося. Мешканці змішаних сіл продовжували жити пліч-о-пліч, разом працювали на полях і відзначали свята. Війна та зміна окупацій радикально змінили ситуацію.
1941–1943: війна приходить на Волинь і формується УПА
У вересні 1939 року Волинь опинилася під радянською окупацією. Нові власті провели депортації польського населення, націоналізацію та репресії проти «класових ворогів». Українські націоналісти частково скористалися ситуацією для зведення рахунків із поляками, проте масштаб був обмежений. Після нападу Німеччини на СРСР 1941 року регіон перейшов під контроль нацистів. ОУН(б) спробувала проголосити незалежну українську державу у Львові, але німецька влада швидко придушила цю ініціативу та заарештувала багатьох лідерів, включно зі Степаном Бандерою.
В умовах німецької окупації та зростаючого радянського партизанського руху частина українських націоналістів перейшла до створення власних збройних формувань. У 1942–1943 роках на Поліссі та Волині почала діяти Українська повстанська армія (УПА), спочатку орієнтована на боротьбу проти німців і радянських партизанів. Однак уже навесні 1943 року пріоритетною метою для керівництва ОУН(б) та УПА стало польське населення. Причиною стали стратегічні розрахунки: наближення Червоної армії, бажання створити «етнічно чисту» територію для майбутньої української держави та страх, що поляки відновлять свої претензії на регіон після війни.
Командувач УПА на Волині Дмитро Клячківський («Клим Савур») у червні 1943 року віддав наказ про фізичну ліквідацію польського населення в західних районах регіону. Це рішення ґрунтувалося на ідеології ОУН, яка розглядала поляків як історичних гнобителів і потенційних союзників ворогів української незалежності. Місцеві загони та селянські «січи» отримали вказівки знищувати «всі сліди польськості» — будинки, церкви, кладовища.
Паросля та перші удари весни 1943 року
Одним із перших масштабних нападів стала атака на село Паросля в Сарненському повіті 9 лютого 1943 року. Загін під командуванням Григорія Перегіняка («Довбішка-Коробка») знищив близько 150–173 польських жителів, здебільшого зарубавши їх сокирами. Ця подія стала своєрідним сигналом до початку ширшої кампанії. У березні–квітні 1943 року хвиля насильства охопила північно-східні райони Волині — Костопільський і Сарненський повіти. Десятки сіл зазнали нападів, жителів убивали без розбору віку та статі.
У квітні 1943 року сталася одна з найвідоміших атак — на Янову Долину, де загинуло від 500 до 600 осіб, включно з німецькими солдатами, що охороняли лісопилку. Напади часто здійснювали вночі або під час недільних богослужінь, коли люди збиралися в костелах. Використання сільськогосподарських знарядь — сокир, вил, серпів — дозволяло економити боєприпаси й водночас посилювало психологічний ефект терору.
Кривава неділя 11 липня 1943 року
Апогеєм кампанії стало 11 липня 1943 року — день, що увійшов в історію як «Кривава неділя». Цього дня та в наступні доби загони УПА одночасно атакували близько 100 польських сіл у Горохівському, Володимир-Волинському та Ковельському повітах. За різними оцінками, лише за ці доби загинуло від 8 до 11 тисяч осіб. Атаки були скоординовані: в деяких випадках використовували навіть примітивні бронемашини, зібрані з тракторів.
У селах Гурув, Ожешин, Садова та багатьох інших практично все польське населення було знищене. Люди намагалися сховатися в будинках, коморах чи лісах, але переслідувачі методично вишукували вцілілих. Багато сіл спалили дотла. За цим відбулися нові хвилі в серпні та грудні 1943 року, а також перенесення дій на Східну Галичину 1944 року. Керівництво ОУН(б) розглядало ці операції як необхідний етап «деполонізації» регіону перед очікуваним приходом радянської влади.
Методи насильства та їхня мета
Характер убивств вирізнявся надзвичайною жорстокістю. Жертв часто збирали в одному місці — костелі, школі чи сараї — і спалювали живцем. Дітей убивали на очах батьків, вагітних жінок протикали вилами, тіла спотворювали. Такі методи не були випадковими: вони мали спричинити паніку та змусити тих, хто залишився, тікати. Багато вцілілих пізніше описували, як цілі родини винищували одним ударом сокири чи ударом об дерево.
Паралельно знищували польські культурні об’єкти: костели висаджували в повітря або підпалювали, кладовища розорювали, будинки грабували й спалювали. Метою було не просто вбивство людей, а повне стирання польської присутності з території. У звітах Служби безпеки ОУН того періоду прямо говорилося про необхідність «очистити» змішані родини та знищити «чистокровних ляхів».
Польська відповідь і взаємні втрати
Польське населення не залишалося пасивним. Уже навесні 1943 року почали формуватися загони самооборони у великих селах і колоніях. Пізніше до них долучилися партизанські підрозділи Армії Крайової. У січні 1944 року створили 27-ту Волинську дивізію АК, яка вела бої з УПА та намагалася захистити ті, що залишилися, польські поселення. В окремих випадках польські загони проводили відповідні акції проти українських сіл, запідозрених у підтримці повстанців.
Кількість жертв серед українського населення від польських дій оцінюють значно нижче — від 2 до 15 тисяч осіб на території Волині 1943–1944 років. Ці втрати включали як учасників УПА та їхніх пособників, так і мирних жителів. У пізніший період, особливо 1944–1945 років на території сучасної Польщі (Холмщина, Підляшшя), масштаб польсько-українського насильства також зріс, але вже в інших умовах.
Цифри та свідчення
| Оцінка / історик | Жертви поляків на Волині | Загальний контекст і примітки |
|---|---|---|
| Ґжеґож Мотика | 40–60 тисяч | Один із провідних польських дослідників теми УПА; враховує весь період 1943–1947 років |
| Тімоті Снайдер | Близько 50 тисяч | Американський історик, автор «Кривавих земель»; акцент на етнічній чистці |
| Польський Інститут національної пам’яті (IPN) та проєкт «Карта» | 36–60 тисяч документованих + невраховані | Ґрунтується на свідченнях вцілілих та ексгумаціях |
| Українські оцінки (різні історики) | Нижче 35–50 тисяч (у деяких працях) | Часто підкреслюється взаємний характер конфлікту та роль польської сторони |
Цифри залишаються предметом наукових спорів. Польські дослідники та Інститут національної пам’яті спираються на широкі свідчення вцілілих, ексгумації та архівні документи. Частина українських істориків вказує на менші цифри або підкреслює, що багато атак були відповіддю на дії польської поліції та самооборони. Консенсус більшості незалежних істориків зводиться до того, що на Волині 1943 року саме УПА ініціювала та провела найбільш масштабну кампанію проти цивільного населення.
Роль німецьких і радянських окупантів
Німецька адміністрація спочатку дивилася на конфлікт крізь пальці або навіть заохочувала його, використовуючи принцип «розділяй і володарюй». Пізніше, коли насильство почало заважати економічній експлуатації регіону, німці спробували обмежити дії УПА. Радянські партизани, а пізніше регулярні частини Червоної армії також використовували ситуацію у своїх інтересах — іноді провокуючи обидві сторони або ліквідовуючи польське підпілля, лояльне лондонському уряду.
Після звільнення Волині радянськими військами 1944 року почалася нова хвиля репресій. Тисячі поляків депортували або змусили тікати на захід. Польські села, що залишилися, поступово зникали з карти регіону. 1947 року в Польщі провели операцію «Вісла» — примусове переселення українського населення з південно-східних районів країни, частково як відповідь на діяльність УПА.
Пам’ять і сучасні оцінки
У Польщі Волинську різню офіційно визнано геноцидом польського населення. 11 липня відзначають як Національний день пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами. В Україні події частіше називають «Волинською трагедією» та підкреслюють складний контекст взаємних образ, довоєнної політики Польщі та загального хаосу війни. Частина українського суспільства досі сприймає УПА виключно як борців за незалежність, що створює додаткове напруження в діалозі з Польщею.
Останніми роками здійснювалися спроби спільного осмислення минулого. 2023 року президенти України та Польщі разом вшанували пам’ять жертв. Тривають роботи з пошуку та ексгумації останків у місцях масових поховань. Однак повної згоди щодо термінології та оцінки відповідальності досі не досягнуто. Для багатьох родин у Польщі та в Україні ці події залишаються живим болем, що передається через покоління.
Волинська різня — це не просто історичний епізод. Це нагадування про те, як швидко може зруйнуватися мирне співіснування, коли радикальна ідеологія бере гору над здоровим глуздом і людським життям. Розуміння цієї трагедії допомагає краще бачити небезпеки, які несуть будь-які спроби розв’язувати національні питання через насильство над мирним населенням.
